Я зустрів цього сивочолого чоловіка не випадково. Його ім’я — Метью, і він був частим гостем у Клубі Дейла Карнегі, в старовинному замку Скібо, де я працюю портером. Як саме я опинився тут — інша історія, до якої ми ще повернемося. Метью приїздив разом із сином Джоном. Серед інших поважних членів клубу він завжди виділявся: навіть у свої літа зберігав тонкий гумор і носив із собою цілий чемодан дивовижних оповідей — не вигаданих, а написаних самим життям.
Метью був одним із перших членів клубу Карнегі. Його тут знали всі — від офіціантів до старших покоївок, які працювали в замку вже десятками років. Його сиве волосся було густе й зачесане назад, обличчя — завжди гладко виголене, а улюбленим одягом — світлі сорочки, без галстука, завжди свіжо випрасувані. Звідки я це знаю? Бо не раз приносив йому речі з пральні — їх прали часто, і не менш часто їх прасували. Саме так було і в день нашого знайомства: того вечора я був єдиним портером у зміні й сам розносив усі речі й посилки.
Метью мешкав у своїй улюбленій кімнаті — Сіґард. У замку Скібо немає номерів, як у звичайних готелях. Тут кожна кімната має ім’я — і кожне з них не випадкове. За кожним стоїть чиясь історія або пам’ять про людину, в чию честь її названо. Якщо згадати, що замок існує ще з XII століття, не важко уявити, скільки таємниць і оповідей приховують ці стіни.
Кімната Сіґард вирізнялася атмосферою: потрапивши туди, ти ніби переносився на кілька століть назад. Стіни та стелю вкривало різьблене дерево — візерунки квітів, виноградного листя, гілля, майстерно викарбувані з терпінням і любов’ю. Високе двоспальне ліжко, два м’які дивани — усе виглядало зручно, але головну роль у кімнаті грав підсвічник при вході: важкий, у формі ангела, майже з людський зріст. У ньому було щось... загадкове.
Щойно я почав працювати в замку, мені відразу розповіли кілька історій про привидів. Мовляв, їх тут не раз бачили. Я до таких речей ставлюсь скептично, але мушу зізнатися: місце справді має свою атмосферу. Особливо біля старого, сторічного ліфта — і того самого підсвічника-ангела. Його фігура, здається, закам’яніла від віку й часу: сива патина вкрила метал, і чи то від старості, чи від недбалої обробки — вигляд у нього справді моторошний. Від нього віяло холодом навіть тоді, коли в замку стояла звично висока температура.
Я взяв попрасовану сорочку з пральні й попрямував до кімнати Сіґард, де в той час мешкав Метью. Вона була на другому поверсі, тож я часто користувався ліфтом. Портерам доводиться багато ходити, тому хоча б підніматися ми дозволяли собі з полегшенням — а от спускалися зазвичай сходами, особливо у години пік, коли ліфт був на розхват.\n\nУ замку два ліфти. Перший — гостьовий, легендарний: кажуть, це перший електричний ліфт у Шотландії, встановлений ще 1900 року фірмою ОТІС. І, чесно кажучи, це було відчутно. Поїздка в ньому нагадувала атракціон з «кімнати страху»: поскрипить, підстрибує, щось пищить, гупає — і лише тоді рушає або зупиняється. Мені довелося їздити на ньому ще до реставрації, на столітньому електродвигуні й оригінальних деталях. Було страшно цікаво. Особливо коли він зупинявся між поверхами й тріщав так, що серце йшло в п’яти.
Другий ліфт — службовий. Великий, міцний, створений для перевезення всього, що тримає замок на плаву: ящики з продуктами, вугілля, дрова. Саме ним ми найчастіше користувалися — залишали гостьовий для валіз і гостей, або якщо маршрут диктував зручність.
Того вечора я був на вечірній зміні. Напередодні Великодня гостей прибувало з кожним днем — а разом із ними й роботи. Я взяв кілька свіжо випрасуваних сорочок і піджак, подивився на бірку, й поспішив до кімнати. Хотів встигнути до вечері — замовлень було чимало.
Піднявся на другий поверх службовим ліфтом, пройшов знайомим коридором до Сіґард. Перед тим як увійти, ми завжди стукаємо й оголошуємось. Я постукав кілька разів, але відповіді не почув. Так буває — мешканці часто проводять час у залах чи на терасі. У таких випадках ми заходимо, гукаючи: «Hello!», і якщо нікого немає — лишаємо речі на ліжку або в шафі.
Сіґард має цікаву особливість: подвійні двері. Спочатку — перші, що ведуть у невеликий тамбур. І вже звідти — другі, безпосередньо до кімнати. Якщо хтось стукає у зовнішні двері, зазвичай крізь товсті стіни й повітряний прошарок нічого не чути. Я відчинив перші, увійшов у тамбур — і ще раз постукав.
— Hello? — кликнув я кілька разів.
— Hello! — повторив втретє й обережно прочинив двері.
Я був певен, що кімната порожня. Та як тільки зазирнув — завмер. Метью стояв біля вікна.
— Вибачте... — мовив я, трохи ніяково. — Ось ваші сорочки і піджак. Куди їх покласти?
Як я вже згадував, Метью був частим гостем замку. Персонал добре знав таких людей: їхні звички, характер, дрібниці. Але я тоді працював тут усього кілька місяців. Про нього знав небагато.
Він не був сліпим від народження. Навпаки — все його життя було наповнене пригодами, мандрівками, історіями. Але з віком у нього почала прогресувати неоперабельна форма катаракти, яка майже повністю забрала зір. Він ще міг бачити тіні. Але значно більше — бачив душею. І серцем.
Колеги-портери попереджали мене про Метью. Казали бути уважним: буває, що його помічник бере собі вільні години, і тоді він залишається наодинці. У такі моменти Метью просто сидить у своїй кімнаті. А коли йому щось потрібно — телефонує на рецепцію. Схоже, саме такий випадок був і сьогодні.
Щоправда, я тоді знав про нього небагато. В голові крутилась тільки одна думка — встигнути на вечерю. Я навіть згадав, що сьогодні в меню.
— Покладіть це на стільці біля столу, — промовив він спокійно. — Там більше нічого для шафи немає?
— Ні, сер, — відповів я й на мить затримав погляд на його очах. Хотів розгледіти, чи лишилось там хоч трохи зору. Я сам із дитинства мав поганий зір — близькозорість. Але ніколи не міг уявити, як це — не бачити зовсім.
— Ви могли б мені допомогти? — звернувся він. — Мені потрібно знайти одну річ у валізі. Джон буде тільки вранці, а я не хочу чекати до завтра.