Епілог

Сім років по тому

Радісно гомоніло співоче літо в Заліссі. Неспинно лунав на княжому дворі заливистий дитячий сміх та не припинялося повсякчас приємне, хоч і клопітне, метушіння. Адже приймали дорогих гостей в Заліссі вже цілий тиждень.

Добрий друг княгині Зореслави князь Драгомир разом зі своєю великою сім’єю навідався в гості. І перевертала мала бешкетна дітвора увесь дім, викликаючи щоразу сильне занепокоєння у няньок та нервове хвилювання у матусь.

Княгиня Яромила, найкраща подруга Зореслави, була вже вчетверте при надії. Невеликий був термін, тож і зважилися на довгу дорогу. Сподівалася Яромила дуже на донечку, адже мали вони вже трьох синів. І всі, як один, неймовірно схожі на батька. Рудоволосі, блакитноокі, щедро обсипані веснянками.

І проносилися ті руді макітри різного віку по квітучому саду, тяжкі труди Зореславині безжально винищуючи. Скільки квітів вирвано, скільки кущів пошкоджено – привітні господарі вже й не рахували.

Знову був крик і ґвалт серед дітвори. Адже найстарший серед руденьких семирічний Гліб ніяк не хотів пускати у свою розбійницьку ватагу доньку Зореславину Ярину. Бо ж хто дівчат у хлопчачі ігри залучає?

Насупилася Яруся, підійшла до мами, губенята закопиливши. Подивилася із заздрістю своїми великими сірими оченятами на молодшого братика, якого відразу прийняли до гурту. Пригорнула донечку до себе ніжно Зореслава, темне волоссячко цілуючи.

Так вже склалося, що була Яринка серед них єдиною дівчинкою.  Відрада Зореславина й вистраждане щастя.

Адже сім років тому, коли з’явилися вже оплакані Зореслава із Глібом, як квітневий сніг, на голову батькові й Владі, то спершу, звісно, ніхто не міг стримати радощів. Затіяли гульбище знатне. Однак на наступний день раптово став дуже погано почуватися Гліб. Ледь виходили його бідолашного. Бо знали ж рідні, що позбавляється чоловік всієї тієї зміїної зарази. Місяць не відходила від нього Зореслава. Молилася невпинно всім світлим богам і прощення просила за свій зв’язок із темними силами. Простили їй боги, адже оклигав її коханий. А ще через місяць і гучне весілля справили.

Та потім якось довго не могла завагітніти Зореслава, навіть до знайомої відьми Лагоди декілька разів їздила. Сказала їй тямуща відьма, що все це через колись проведений ритуал ініціації. Адже її померла мати змішала свою кров із Зореславиною, і таким чином надала тій магічних темних сил. Сама ж Лагода пройшла ще страшніший ритуал. Вона увібрала в себе неоціненний дар своєї матері. І душа Відани з легкістю відлетіла.

Невдало прийшла до неї Зореслава вперше. Бо щемливим та сльозливим був той візит. Адже сподівалася побачити хоч на мить найкращого свого друга Дормідонта. Передавала Лагода на словах, що сумує домовик, не забув її. Але, як на біду, якраз незадовго до того забрав Дормідонта Повелитель, залучивши до якихось інших справ. Так і не побачилися. Та й очиститися від темної магії з першого разу не вдалося.

Але ж коли нарешті завагітніла, то ощасливила цією радісною звісткою все Залісся.

Обожнювали малу Ярусю всі. А особливо - дідусь Біловод, який добровільно передав князівство у вправні руки свого зятя та насолоджувався спокійною старістю із коханою своєю Владою.

Сиділа і Влада того сонячного погожого дня із жінками в саду, милувалися дітьми, говорили про своє жіноче. За старшенького Гліба мова зайшла.

- Не плач, маленька, - заспокоювала Ярусю Яромила. – От як виросте Гліб, закохається в тебе так, як твій татко у маму, матимеш найкращого чоловіка. Він трохи бешкетний хлопчик, однак, жалісливий, добрий.

Не секрет був, що назвали Драгомир з Яромилою первістка на честь княжича Гліба. Не те щоб саме  такої долі йому бажали, просто вражала всіх така неймовірна, незвичайна історія вічного кохання, як у Гліба із Зореславою.

А потім, коли в хованки почали грати, то вже і Ярусю взяли в гру. Треба ж було комусь всіх шукати. Жінки ж тим часом про найцікавіше говорили, про кохання, звісно.

І Яромила завела мову про Владислава, старшого брата свого чоловіка, який дотепер холостякував.

- Злий він на тебе досі, Зореславо, каже це ти його зурочила. Тепер йому всі дівчата не такі. Ходять до нього лише дворові дівки. Про кохання й мови немає. І щоб сім’ю завести, навіть не думає.

- Ох, що ж за лихо таке, - бідкалася колишня відьма. – Стільки років пройшло! Нехай до Лагоди якось з’їздить, може, й справді пороблено.

Аж тут і мала Яруся до них повернулася і неочікувано всіх ошелешила так, що Зореслава аж дар мови втратила.

- Я знаю, де усі сховалися, - гордовито так повідомила дівчинка.

- Ох, ти ж моя розумничко, як ти їх усіх познаходила так швидко? – здивувалася Зореслава.

- А мені Дормідонт сказав, - весело проторохтіла й побігла геть.

Добре, що сиділа Зореслава, бо важко було в таку приголомшливу новину повірити. Дивилася здивовано на свою малечу й не вірила, що він повернувся. Нехай як домовик. Можливо, й не бачитиме його, але ж відчуватиме, що добрий друг поряд. Охороняє її дім, її фортецю.

- А ти відьмуєш ще? – спитала тихо Яромила.

Усміхнулася таємничо Зореслава подрузі, але нічого не відповіла. Адже чаклувала потроху у вільний час, то зілля якесь зварить, то поворожить. Бо хіба ж це таємниця, що всі жінки – якоюсь мірою відьми?