Глава 42

Гліб кинувся на Войчека блискавично, однак той встиг миттєво перетворитися на вовка. Це було жахливе видовище. Як моторошний змій гострими пазурами розкроював сніжно-білу шерсть велетенського вовка. А той також не пас задніх. Щоразу його влучні укуси досягали цілей. Широкою гострою пащею вгризався в тіло змія. Гучний рев розносився святковою залою. Зібралася в коло нечисть та із захватом споглядала той жорстокий бій.

Зореслава майже відразу метнулася до Повелителя. Кинулася йому в ноги. Розпливлася різними відтінками червоного її сукня по невисоких сходинках, що вели до залізного трону. Склала руки, стоячи на колінах і почала благати:

- Повелителю, припиніть це побоїще!

Навіть не подивився на неї. Промовив крижаним голосом:

- Вір у свого коханого, Зореславо! Змій, хоч і не остаточно перетворений, все одно має перемогти навіть досвідченого вовкулака.

- Повелителю, я маю вам дещо сказати, - зривався голос у відчаї. Боялася й озирнутися на те жорстоке видовище.

Аж тут несподівано наблизилася до темного володаря принцеса Анзурат. Не плазувала так, як Зореслава в його ногах, стала за спиною, поклавши свої руки йому на плечі та зверхньо, з презирством поглянула на Зореславу.

Однак не збиралася відступати від свого наполеглива відьма.

- Войчек - не зрадник, Повелителю, я знаю це напевно!

- Напевно? - все ж таки подивився на неї зверху вниз. – А якщо я тобі скажу, що я теж знаю достеменно, що він - зрадник! Що він каламутив воду навколо мене і вся ця змова – це його нечистих рук справа. Га? Що ти на це відповіси, прониклива відьмо?

- Повелителю, вислухайте, прошу, - благала невтомна Зореслава.

- Вони танцювали разом. Войчек щось наплів їй на вухо. Її треба ув’язнити, а краще – знищити. Дозвольте мені, мій володарю, - єхидно так просичала клята зміюка.

Та Повелитель вагався. А потім і зовсім промовив таке, від чого холодні руки Зореслави стали крижаними:

- Подивимося, хто переможе. Якщо раптом я помилився і перемогу здобуде Войчек, то я маю знищити його, оскільки він напав на мого змія-охоронця.

- І її разом з тим, як відьму, що не виправдала очікувань свого Повелителя, - говорила так зневажливо, ніби й не було поряд Зореслави.

- Не говори дурного, Анзурат! – обернувся до неї Повелитель. – Зореслава - моя відьма  й служитиме мені до скону.

А бідолашна відьма мала негайно щось вигадати, бо підійнявшись з колін та озирнувшись із підвищеного помосту, побачила, що її змій вже увесь закривавлений, втрачає сили, майже не ухиляється від нападів вовка та ось-ось впаде.

Заплющила очі, зібрала всю свою енергію, всю свою відьомську магію й, ледве ворушивши губами,  непомітно прошепотіла заклинання. А за мить всі вогні у святковій залі несподівано згасли. Суцільна пітьма огорнула все навколо. Адже навіть місячне сяйво не пропускали ті велетенські вікна.

«Допоможи йому», - прошепотіла стиха Зореслава, бо знала, що Дормідонт був увесь час поряд. Сама ж наосліп метнулася до стіни. Намацала одну з якихось велетенських статуй і сховалася за нею. Не мала й гадки, що робити. Розгублена була, налякана. Зрозуміло було, що якась метушня відбувається. Падають наповнені частуванням столи. Чулися невдоволені зойки. Навряд чи відсутність світла надовго дезорієнтувала б демонів. І справді, загорілася велика вогняна куля над троном Повелителя і почала повільно літати по колу над залою.

- Карліто, - заволав Повелитель, - негайно йди сюди! Що тут відбувається взагалі?

Карліта! Зметикувала Зореслава, кого треба просити про допомогу. Однак не встигла навіть вийти зі свого укриття, бо відчула, як здавлює її шию холодний слизький зміїний хвіст. А вогняні кулі почали множитися та ширитися приміщенням, і зовсім поряд із собою розгледіла нещасна жертва зневажливу посмішку принцеси Анзурат. Вона душила міцно і відчула Зореслава, що втрачає свідомість. Але неочікувано й, на диво, вчасно та статуя, за якою вони вдвох були, почала коливатися із гучним гуркотом впала саме на принцесу.

Присіла на підлогу й знесилена Зореслава, бо всю енергію віддала на заклинання, щоб вогонь загасити. Ще й ледь не задушили. Нахилилася над нею занепокоєна Карліта, Зореславина рятівниця. Звісно, хто б ще зміг розгойдати ту статую та вліпити по голові ненависній Анзурат, як не управителька.

- Як ви, пані? - пробурмотіла, але ж наймилішим був голос карлиці для Зореслави в ту мить.

- Треба рятувати Гліба, - прохрипіла здавлено Зореслава.

- Ходімо до Повелителя швидше! – допомогла їй піднятися карлиця.

- Він не вірить мені, немає сенсу просити в нього допомоги.

- Зате мені повірить. Головне, щоб Чангіз не втік.

- Чангіза не було на бенкеті. Карліто, я гадаю, що саме Чангіз - зрадник.

І швидко розмовляючи, але повільно плентаючись, дібралися вони до трону Повелителя. А магічні кулі засвічували свічники й канделябри, та поступово вся святкова зала наповнювалася світлом. Проте в тому замішанні ніхто й не помітив, як стрімко виповзала із бенкетної зали золотиста змія.

Темна димна постать Повелителя оповила увесь залізний трон.