Глава 41

- Вітаю, мій Повелителю, вічного тобі існування! – промовив русявий красень до темного володаря.

Гарним був Войчек. Вольові, грубуваті риси обличчя пом’якшувала ніжна блакить великих, мов бездонні озера, очей. І ледве поблискували червоним заревом ті безмежні озера. Але ж не зводив своїх дивовижних очей з розгубленої відьми.

- Войчеку, тобі сьогодні дуже пощастило. Подивись, яку красуню сьогодні розважатимеш. Моя нова відьма, Зореслава, - ніби так і має бути говорив володар.

Озирнулася на бідолашного Гліба Зореслава, побачила, що нахабна принцеса вже й схопила його під руку та веде кудись до столиків із частуваннями. Ой, щось не подобалася їй вся ця ситуація. Немов навмисно підбурює їх до скандалу Повелитель. Але не було й часу про це розмірковувати, бо наступної хвилини оголосив господар бенкету початок танців.

І ці танці змусили Зореславу почервоніти, немов та її неперевершена сукня. Адже юну князівну вчили пристойним танцям. Бралися за руки з дівчатами й повільно рухалися в такт музиці по колу.

Танці ж у замку темного володаря передбачалися в парі. Кавалери обіймали своїх дам, міцно притискали до себе однією рукою, іншою ж тримали руку дами. Деякі демони нахабно цілували ті руки своїх партнерок і схилялися нижче, щось, певно, непристойне шепотівши. Бо сміялися заливчастим сміхом наряджені демониці.

Зореслава видивлялася серед них демона з кривими рогами. Не могла зрозуміти, що ж мала на увазі карлиця. Адже у всіх демонів роги були нерівними, розгалуженими. Деякі були з цілковито червоними мордами, деякі – з темно-сірими, майже чорними, на яких ледве можна було роздивитися якісь більш-менш людські обриси.

Як знайти того, з викривленими рогами? Доведеться, певно, у вовкулака порозпитувати. Та й він сам вже розпочав бесіду.

- Когось шукаєш, чарівна трояндо? – спитав Войчек занадто вже по-панібратському, ніби як сто років знайомі.

Таким щирим і відкритим він їй здавався. Навіть не розсердилася на це пестливе слово - «трояндо». Важко було уявити його в образі вовка, як роздирає тварин, вириває шматки м’яса й організовує підлі змови.

Подумала, чи зізнаватися, але ж вирішила, що нічого такого в тому, що вона хоче знати про присутніх більше, немає.

- Та хочу ближче познайомитися з демонами, які оточують Повелителя. Розкажеш, хто є хто, - зайшла так здалеку.

- О, ну про це цікаво розповісти. До того ж майже всі його друзі тут зібралися, - нахилився ближче, практично губами вуха торкаючись, обпалив гарячим диханням і почав розповідати. – Бачиш он того демона, із зеленуватим лицем, той в яскраво-помаранчевому, ще на шиї в нього мотузка висить, як прикраса. То вішальник Вітас. Трагічна історія його життя, не хочу тебе засмучувати подробицями. Однак настраждався він у людському житті, а біля Повелителя віднайшов себе, розвинув свої магічні здібності. Він вміє навіювати ману, спонукати людей до самогубства. А танцює він з нічницею. Це теж така недобра демониця, що навіює кошмари людям і живиться їхнім страхом. А та демониця в зеленому, котра одиноко стоїть біля вікна,  її сукня ніби у вигляді латаття, то цариця над всім русалками Росалінда.

Зрозуміла Зореслава, що надто довго може тривати це представлення. Та ще й Гліб незадоволено щоразу зиркав на них. Бо ще й велетенською рукою обійняв Зореславу за стан, ніби й не нав’язливо, проте кинуло її в дрож. Варто було вже й до головного переходити. Тож, перебивши Войчека, поцікавилася:

- Я чула дещо про Чангіза. Він демон? Є десь тут, серед запрошених?

- Так, він чортяка ще той. Але я його поки тут не бачу. Хоча, дивно. Карліта сказала, що він був уже сьогодні в замку. Але повір, моя квітко, Чангіз зовсім не приємна істота. І зовні, і судячи за справами. Можливо, потанцюємо краще? – спитав, завершуючи таку важливу для Зореслави розмову.

- Я не вмію танцювати такий танок, - ох, відчувала Зореслава, що варто відмовитися.

Але ж і про Чангіза треба було дізнатися. Які в нього здібності? Які взаємини з Повелителем? Якщо він прибув раніше, то де подівся? Чому відсутній на бенкеті? Згадала Зореслава, що мав Повелитель важливу зустріч відразу, як опинилися вони в замку. То, можливо, з ним. Одні загадки.

- О, тут нічого складного немає. Я буду вести й тобі не доведеться хвилюватися, - впевнено промовив спокусник і подав руку.

І вкладаючи свою чомусь цілковито холодну тендітну долоньку в масивну руку вовкулака, зустрілася Зореслава із розлюченим поглядом Гліба. Але ж обов’язок передусім. Це треба було для справи, для їхнього спільного майбутнього.

І закружив Зореславу Войчек у нестримному танку. Притискав до себе надто близько, надто інтимно, надто гаряче.

- То ти відьма? – спитав, нахилившись і ненароком вилиці її торкнувшись губами. 

- Так, навчалася у Відани. Знаєш її? – застукотіло серденько у передчутті близької розгадки. Ось зараз обережно порозпитує його про свою наставницю.

- Звісно, хто ж Відану не знає серед наших, дуже сильна відьма. Тобі пощастило переймати її досвід, - говорив спокійно, ніби байдуже.

- Сильна, кажеш? Звертався до неї? Бо щось я тебе не бачила, коли жила в лісовій хатині, - треба ж було все більше вивідати.

- Так, не один раз звертався до неї. Зілля замовляв, інші незначні послуги.