Глава 39

Гліб не зводив з неї сповнених злості очей. Згадки про свої поневіряння блискавично проносилися в голові. Стиснув кулаки в неприборканій ненависті й навіть слова не бажав їй сказати. Проте Анзурат вочевидь була налаштована на бесіду. Підійшла впритул, посміхаючись чи то зверхньо, чи то зневажливо й промовила:

- О, красунчику Глібе, маєш чудовий вигляд!

- Як ти тут опинилася, Анзурат? - прошипів гнівно.

- Ха-ха, Глібчику, так, як і ти, з магічного дозволу Повелителя. Я тут живу, інколи - постійно, інколи - періодично. А ти, як ся маєш, як поживаєш? Забув уже мене, дорогенький, з нашої останньої зустрічі?

Солодкі, пестливі ці слова дратували його надзвичайно, однак стримувався.

- Хіба таке можна забути? Ти зіпсувала мені десять років життя!

- Я подарувала тобі вічність. Ти маєш мені дякувати за це. І зважаючи на те, що ти сьогодні тут, будеш на святковому бенкеті прославляти Повелителя, я можу зробити висновки, що ти прийняв цю свою долю. Так, Глібе, ти тепер служиш нашому господарю?

Щосили здержував своє роздратування Гліб. Згадав розмову про те, що Повелитель нікому не довіряє. Зрозумів, що має задля спільної цілі порозпитувати Анзурат, дізнатися якомога більше про її роль біля Повелителя. Стояв хвилину, з думками збираючись, дивився на казковий краєвид. А потім, опанувавши себе, майже спокійно їй відповів:

- Так, я став змієм-охоронцем Повелителя. А ти? Яким чином ти приносиш користь темному володарю? Виходить, що ти теж нечисть?

Розсміялася заливчастим сміхом гордовита принцеса. Чи вже й не принцеса?

- Ти, певно, трохи не в собі був, не слухав мене зовсім, коли тою водою умився. Я також  використала зілля Повелителя. Я ж говорила тобі, що мені подарували два засоби. Але ж зілля краси, щоб назавжди залишатися молодою й красивою, я використала раніше, десь за пів року до нашої з тобою зустрічі. Старий чаклун, мерзотник, не розповів мені про подвійну дію цього зілля. Інакше, звісно, я б не дала тобі, нікчемному, таку могутню силу. Тож коли на моїй шкірі почали з’являтися якісь дивні плями, я ледь з розуму не зійшла. Перевернула догори дриґом все королівство наше, поки не відшукала відьму, яка й розтлумачила мені, на кого я перетворююсь. Нам вдалося викликати Повелителя і він забрав мене до себе, - ще і єхидно усміхатися йому почала.

Здогадався Гліб, чому відвертою такою була Анзурат, і що, можливо, досить вагомою була її роль в оточенні Повелителя.

- То ти також…маєш зміїну подобу? – спитав обережно, міркуючи, якби неприязність свою приховати.

- Тааак, розумнику, відгадав. Я – змія, - зухвало так заглядала йому в очі, наближаючись все ближче.  – Ти знаєш, що наш володар додавав в процесі виготовлення цих всіх магічних засобів лусочки найдавнішого та наймогутнішого змія і якимось дивним чином ті, хто спробує на собі дію зілля, набувають зміїної подоби. А з часом навіть видозмінюються. Ми зможемо колись літати, любчику, - спокусливі пухкі губи Анзурат вже й майже наблизилися до його власних.

Відсахнувся від неї різко. Все ж таки усьому є межа, навіть якщо й для діла. Однак не полишав спроби щось у неї випитати. Відійшов на безпечну відстань і між іншим промовив:

- То ти вже давно в замку? Всіх, певно, знаєш. Розкажеш, що й до чого?

- А тобі навіщо це, Глібе?

- Я ж охороняти маю Повелителя. Хоча такій могутній істоті нащо охорона?

- Так, він наймогутніший. Але щось дивне почало відбуватися в темному замку, - таємничо так почала розповідати Анзурат, аж притишилася й озирнулася, чи не підслуховує хто. – Повелитель наш не усім довіряє, і ліпші друзі його кудись зникають. Ось, був у нього друг вірний упир Улас. Дівся десь, невідомо де. Якісь дивні чутки ходять, що нібито хочуть нашого Повелителя знищити. Він хіба не розповідав тобі? – спитала, примружуючи свої очі й так подовжені та доволі вузькі.

«А чи не з твоєю появою ця вся колотнеча пов’язана», - подумалося Глібу. Взагалі, таке враження складалося, наче вони намагаються одне в одного якомога більше чогось дізнатися. Ніби й Анзурат його промацувала так само як і він її. Точно начебто зміїне кодло якесь.

- Ні, не чув нічого такого, - відповів досить правдоподібно. - А в тебе є якісь підозри? Чи припущення?

- Є, Глібчику, але ж хто так просто свої секрети розкриває? – підійшла знову на небезпечну відстань до нього.

Тендітними пальцями по грудях звабливо водити почала й промовила таке, від чого Гліб знову напад злості відчув:

- Ти приходь до мене в покої після бенкету. І все, що знаю тобі розповім. Ти даремно сахаєшся від мене, Глібчику. Ніби прагнеш утекти, хоча тобі не вдасться. Ти ж знаєш мене, я дуже наполеглива. І не люблю, коли мені відмовляють. А так і задоволення, і користь отримаєш, - промуркотіла так звабливо, але ж огиду лише тим солодким голосом викликала в Гліба.

- А ти хіба не з Повелителем? Не матиму проблем від цієї розмови? – спитав, але вже й думав, якби спекатися від неї.

- О, ні…Повелитель завжди один. Хоча не буду приховувати, що я частенько буваю з ним…у близьких стосунках. З людською його подобою. І зараз у нас цілковите взаєморозуміння. Тож тобі варто дружити зі мною, Глібе, а не ворогувати.

Набридла вже Глібові вся ця гра. Противно й відразливо було від її дотиків, вже й обличчя торкалася. Так і прагнув спекатися її, відвернувся роздратовано.