Глава 38

Моторошною величчю та містичною загадковістю вражав замок Повелителя.

Маєстатична, кам’яна споруда стояла на високій скелі, серед бурхливих океанічних вод. Омивалася та скеля з усіх сторін грайливими хвилями й захищена була темною магією від випадкових гостей. Лише надприродні істоти, які володіли магічними здібностями могли сюди потрапити, та й то лише маючи магічний дозвіл Повелителя.

Зореслава ніколи й таких архітектурних шедеврів не бачила зроду. Бенкетна зала, в якій опинилися ці троє, була урочисто прикрашена чорними квітами, штучно зробленими чи магічно вирощеними й не зрозуміло. Але ж так личила та оздоба до високих кам’яних стін, біля яких  розташувалися в ряд масивні мармурові статуї різноманітних демонічних істот. Широкі оксамитові штори прикривали величезні вікна, затемнені, певно, магічним майже світлонепроникним склом. А світло додавали незлічена кількість підлогових канделябрів та свічників.

Трохи зніяковілі гості захоплено роздивлялися незвичне й розкішне оздоблення замку темного володаря. Та господар часу даремно не гаяв. Відразу й задачі окреслив, пояснив, чого він хоче саме від Зореслави:

- Зореславо, ти маєш придивитися до тих, з ким спілкується Войчек. Я не буду знищувати й викривати відразу вовкулака. Логічніше буде простежити за ним. Матимеш шанс вже й сьогодні вночі. Адже я влаштовую урочистий бенкет на честь, - задумався трохи, гордовито сідаючи на масивний залізний трон, встановлений на узвишші в кінці зали, - та байдуже, на мою честь і буде це святкування. Ти ж, Глібе, вважатимешся для всіх моїм новим змієм-охоронцем. Про Уласа жодного слова, зрозуміло?

І  спрямував свій погляд вглиб зали, бо вже тупотіла до них огрядна карлиця. А підійшовши, вклонилася низько й дивилася пильно на Повелителя, чекаючи розпоряджень.

- Карліто, це мої гості. Гліб – мій охоронець і Зореслава – моя відьма. Розмісти їх у верхніх покоях і подбай про все необхідне, щоб вони підготувалися до бенкету. Як, до речі, справи зі святковими приготуваннями?

- Все добре, мій Повелителю, - низьким басистим голосом відповіла Карліта. – Щойно сяде це пекельне сонце, запрошені почнуть прибувати. Частування готові, для кожного виду окремо. Відбірна кров – для упирів, енергетичні коктейлі людських страждань для демонів, ну і розмаїття традиційної  їжі для змішаних видів.

- Добре, Карліто! Все, можете йти. Залиште мене, маю ще важливу зустріч, - і відвернувся від них задумливо спостерігаючи штучно затемнене сонце за гігантським вікном.

Зореслава після усіх своїх поневірянь та відьомських злиднів з якимось дитячим захватом роздивлялася ті пишні, оздоблені дорогоцінним камінням сукні, що принесла їй Карліта. Небагатослівна карлиця поселила їх у найвищих покоях, звідки відкривався фантастичний краєвид на неосяжні водні простори.

Потім вправна управителька темного замку подбала про їхнє частування. Все ж таки розповіла, як користуватися усілякими цікавими магічними пристроями, наприклад, воду у балії підігрівати, чи викликати служниць за потреби. І повідомивши до котрої години мають бути готові, залишила їх. 

Спершу поїли, звісно, бо такі виснажені були й втомлені, що й словами не передати. Потім у своїй тісній компанії вже відверто й говорили.

Дормідонт запропонував трохи пошвендяти по замку в невидимій подобі. Може, щось почує чи побачить цікавеньке. Звісно, що й ризик викриття був, бо в заповненому магічними істотами місці важче буде шпигувати, ніж у князівських хоромах. Однак варто було спробувати, та й все ж таки це було в інтересах Повелителя.

- Мені не подобається те, що ти маєш біля цього вовкулака вештатися, - насупився Гліб. – Раптом він тобі якось зашкодить.

Так незвично було читати кожну емоцію на його обличчі. Бачила Зореслава, що сердиться він. Такою розпливчастою була ця ідея, зовсім не передбачувано могли події розгорнутися.

- Я не дозволю йому скривдити себе, та й ви будете поряд. Наодинці десь в закутках замку я точно не буду з ним залишатися, - запевнила Зореслава.

Та все одно похмурий сидів Гліб. Проте попри насуплені брови, стиснуті у безглуздій злості губи, так приємно було Зореславі дивитися на його вродливе обличчя. Перевдягнувся у новий одяг, широкоплечий, статний. Усвідомлювала Зореслава, що знову завдячує цьому своєму негаданому щастю споглядати свого красивого коханого саме Повелителю. Так хотілося розгадати цю загадку, викрити зрадників. Тому й почала Дормідонта розпитувати, що він знав про оточення Повелителя.

- Та я також особа не надто наближена. Колись був ще в однієї відьми в друзяках, то декілька разів і на урочистих зібраннях усілякої нечисті були з нею. Тому й упиря відразу впізнав, бачив і Войчека. Ох,  красень він неймовірний, жіночий спокусник, хоч і вовкулак, - бовкнув Дормідонт, не подумавши.

Аж розізлився Гліб, нервово пройшовся кімнатою, а потім і взагалі промовив:

- Піду я пройдуся. Провітрити треба голову, бо як розпечена вуглина, - і вийшов.

Зітхнула журливо Зореслава й кивнула Дормідонту на двері. Зрозумів її без слів вірний друг і зник.

А Зореслава, врешті-решт залишившись сама, вирішила скористатися цими всіма магічними зручностями. Спершу поніжилася у теплій, наповненій пахучими відварами балії. Потім виявила на столику усілякі мазі та якісь засоби для втирання – і своїй шкірі приємність зробила. Розчесала густе шовковисте волосся. Вже й хвилюватися почала, де це вони зникли.