Глава 37

- Я маю до вас обох пропозицію, - дивився пильно на них. – Я знаю, що окрім Уласа, в моєму оточенні є ще зрадники, які хочуть змінити встановлений устрій. Їхні цілі – це знищити мене й поставити на чолі темних сил іншого Повелителя. Їхні прагнення – зробити цей світ жорстокішим, зруйнувати баланс Світла і Темряви, встановивши беззаперечну владу лише темних сил. Демони, темні духи, які мене оточують вдосконалюються, деякі з них навчилися приховувати свої думки, своє місцеперебування так, як, наприклад, Улас. Я не можу нікому довіряти напевно. І мені достеменно невідомо, хто є хто.

Підійшов до Зореслави, знову взяв її за підборіддя. Чомусь через ці невинні дотики такої могутньої істоти сиротами вкривалося все її тіло.

- Ти унікальна відьма, Зореславо, бо маєш якусь надзвичайну інтуїцію, якесь незбагненне везіння. Керуєшся своїми почуттями, але й старанно займаєшся відьомством. Сильна, але й слабка водночас. Ця ситуація, коли ти випадково знайшла сильно дієве зілля, коли ти випадково знищила мого ворога, - навіть усміхнувся їй Повелитель навдивовижу приязно, ще й підморгнув по-змовницьки. – Можливо, тобі випадково вдасться дізнатися, хто з наближених до мене демонічних створінь готує замах на мене? І тоді я подарую вам обом свободу.

Зовсім спантеличеною та розгубленою була Зореслава в ту мить, бо завдання здавалося надзвичайно важким, майже нездійсненним. А Повелитель ще й ускладнив його.

- Але ти маєш дуже мало часу, бо за два-три дні твій Гліб остаточно перетвориться у змія і тоді зворотний еліксир ніяк не зарадить. Уже й так інші істоти не можуть бачити в ньому живу людину, лише змія.

- Повелителю, Ви відпустите їх, якщо вони викриють зрадників? – спитав вражено Дормідонт.

- А хіба ти не про це просив? Так, відпущу. Ритуал з Віданою не був завершений, тож я знищу той договір. Але якщо вам це не вдасться, - якоюсь приреченістю повіяло від того погрозливого голосу, - ти вічно будеш мене охороняти, змію! А ти, - кинув погляд на Зореславу, - будеш моєю особистою відьмою і вже ніяких самостійних рішень, повне підкорення та віддане служіння. Ну, ви погоджуєтесь?

Спитав Повелитель для годиться, але ж зрозуміло було, що все вже сам для себе вирішив. І буде так, як він захотів. Покивали обоє, але такі збентежені обличчя були в обох. Помітно було, що і Зореслава, і Гліб розгублені. Та, певно, правду казав Повелитель про себе, що з часом набував він не характерних для темного володаря рис. Бо промовив поблажливо:

- Допоможу вам. Здається мені, Відана не сама додумалася це зілля знищення приготувати, хтось напоумив її, або ж навіть наказав. І зілля це для мене призначалося. Гадаю, що спершу нам треба зустрітися з Віданою.

- Відана в цю мить десь доньку має рятувати від страти, - зауважила Зореслава.

- Я знаю, де вона, - сказав Повелитель, а потім і взагалі їх обох ошелешив. - Готові переміщатися блискавично у просторі? Зараз ми побачимо це дійство. А потім одразу й до мене перемістимось. Цей час, поки розгадуватимете загадку, житимете в моєму замку.

І знову пустився чорний дим тією так і неприбраною кімнатою.

Зореслава не встигла навіть зрозуміти, що й до чого. Побачила, як оповив її чорний туман. Заплющила очі на мить, відчула якесь легке потьмарення в голові – і ось вже  стоять вони утрьох на залюдненій площі. Дормідонт розсудливо набув невидимої подоби. А Повелитель також перевтілився, бо був уже в іншому одязі. Накинутий, багато оздоблений плащ свідчив про те, що знаний купець чи вельможа прийшов подивитися задля розваги на страту юної відьми. А Зореслава з Глібом не виділялися в натовпі, ніби як служниця з охоронцем біля свого поважного господаря. Навряд чи хтось би упізнав їх у такому вже трохи замизканому вбранні. Та й з якоюсь нездоровою цікавістю погляди всіх присутніх були прикуті до масивного дерев’яного помосту, на якому величаво стояв кат з величезною сокирою. Та недовго гомінкий люд перебував в очікуванні.

За деякий час вже й виволокла варта на поміст налякану дівчину в обірваному одязі. Трохи поодаль стояла ця трійця, однак роздивилася Зореслава, що брудне й побите обличчя в тої бідолахи. Розтріпане довге волосся, колись кольору стиглої пшениці, неохайними пасмами спадало на оголені гоструваті плечі. Тендітну та беззахисну Лагоду поставили силоміць на коліна та й голову тримали біля спеціально облаштованої для відтинання масивної колоди.  Певно, дуже вже ненавиділи відьом у цьому містечку.

Найдивнішим було те, що навіть сам місцевий посадник, князем Біловодом призначений, вирок і оголошував. Повісили на бідолашну Лагоду всі злочини, які тільки можна було. У всьому була винна: і в тому, що діти хворіли, і в негоді, і в усіх місцевих негараздах. Гуляка місцевий втопився – Лагода винна, у трактирі чоловіки отруїлися несвіжим м’ясом – Лагода винна, дитина померла у породіллі – знову ж таки Лагоду звинуватили. Щось таке балакали у натовпі говіркі жіночки про якусь незвідану хіть та шалену пристрасть посадника до юної відьми. Ніби всілякими способами хотів її звабити. Однак дівчина міцним горішком виявилася і на його вмовляння не піддалася. А навіть наслала на нього якусь хворобу. Не інакше як чари якісь відьомські до цього поважного чоловіка були застосовані. Тож засуджена була відьма до страти шляхом відсікання голови.

Виглядала Зореслава, де ж та Відана. Цікаво було, що замислила, як доньку планувала врятувати.

- Подивись он на той будинок зліва. У вікно на другому поверсі, - прошепотів їй тихенько Повелитель.