Глава 36

Ніколи так жагуче не хочеться жити, як перед лицем неминучої погибелі. Морозний страх скував тіло, навіть піднятися не могла Зореслава. Лише витріщалася невідривно на той чорний дим, що набував форми чоловічої кремезної постаті, в очі червоні, що лютим вогнем дивилися на них усіх.

- Де Улас? – пролунало розкотисто, аж задвигтіла та халупа відьомська. – Я відчув його тут.

Та раптом Гліб миттєво схопився з ліжка, вискочив наперед, Зореславу собою затуляючи й по-геройськи промовив:

- Повелителю, це я його знищив. Ніхто не винен, окрім мене, - і стояв так впевнено, майже безстрашно перед тією невагомою чорнотою.

Раптово обриси руки почали виокремлюватися з тієї маси. І рука та торкалася обличчя Гліба порухами такими, ніби погладжувала ніс, вилиці, щоки.

- Змій, - почувся знову потойбічний голос Повелителя, - моє улюблене створіння. Моє могутнє створіння. Але…ти тремтиш…Ти боїшся мене?

А Гліба й, дійсно, трохи трусити почало перед цією неосяжною темною силою, яка до нього доторкнулася. Наче сама присутність Повелителя здавлювала голову, скувала тіло. Хоч і хотів відважно захищати Зореславу знову, однак страх поволі проривався назовні, й вимовити слово було важко.

Але ж справжнє, істинне кохання завжди жертовне. Злякалася Зореслава за Гліба страшенно. Схопилася й стрімко підійшла до Повелителя, а потім і сама сміливо сказала:

- Повелителю, Гліб не винен. Це я вбила Уласа кілком. А спершу зілля йому дала, щоб ослабити його, зілля для знищення темних сил.

- Звідки ти дізналася? - немов тортури для Зореслави було кожне слово Повелителя. –  Чи ти не знала, Зореславо?

Стояла бідолашна трохи в ступорі, бо ж не розуміла, що відбувається. Що запитує в неї? Та Повелитель недовго тримав їх у невіданні. Спокійним та вже притишеним голосом пояснювати почав:

- Улас зрадив мене. Він переховувався, наклавши на себе закляття, яке не дозволяло виявити його. Закляття сірого сховку. Я не міг побачити, де він. Я шукав його, щоб знищити.

Ох, як все неочікувано обернулося. Коли усвідомили випадкові щасливці, що замість покарання отримають схвалення, то й усмішок не могли стримати. Не камінь, а ціла гора наче з плечей звалилася. З полегшенням дивилися одне на одного, ніби й не вірили у свою таку неждану вдачу.  

 Гепнувся на коліна Дормідонт у нестримній радості, вигукнувши:

- Слава тобі Повелителю, існуй вічно, наймогутніший!!!

Та, як то кажуть, нахабство – друге щастя. Гліб наче найшвидше оговтався від такого непередбачуваного розвитку подій. Вже й сміливіше на всемогутню постать ту поглянув, дар мови з’явився, і висловив він своє прохання:

- Якщо ж так склалося, Повелителю, що ми тобі випадково допомогли, то й може вислухаєш наші прохання із Зореславою. Я хочу колишнім стати, тим попереднім Глібом. Зніми своє прокляття, якщо це можливо.

- Це не прокляття, невігласе, це моя найбільша милість! – аж загуркотіло всередині хатини від того темного обурення. – Ти не розумієш, якою силою могутньою володітимеш. Я назвав це моє творіння «десятинний еліксир». Бо кожні десять років передбачаються зміни. Якщо ти майже змій зараз, то ще через десять років збільшишся в розмірах, здобудеш крила. Потім, ще через десять, матимеш три голови й так далі. Ти будеш видозмінюватися й матимеш вічне життя. Хіба це не щастя?  

- Але ж я хочу мати свій колишній вигляд, - як заклинило тому Глібові. Все про одне мову вів.

- Як же багато у вас людського, - начебто журливий видих почувся від Повелителя. -  Люди звертають увагу на зовнішню оболонку, для них важлива мішура. Вона кохає тебе й таким. Невже для тебе важливе це другорядне, несуттєве? Зовнішня подоба - це такий пшик... Але якщо вам здається, що це важливо…

Та раптом почав сам змінюватися і за мить постав перед славним товариством вродливим статним чоловіком, який, звісно, був одягнений в цілковито чорний одяг. І довге чорне волосся ідеальними прядками обрамляло правильні риси обличчя й спадало на плечі.

- Для тебе суттєва його зовнішність, Зореславо? – спитав так проникливо дивлячись їй в очі. Але ж і більш-менш нормальний вигляд Повелителя надав Зореславі ще більше впевненості й хоробрості.

- Мені байдуже, Повелителю, я кохала й кохатиму його будь-яким. Однак він сам мріє повернути собі колишню подобу. Якщо неможливо зняти прокляття, то …

- Хто сказав, що неможливо його зняти? Я створив і еліксир протилежної дії. Однак зворотний процес дуже тяжкий. До того ж чи не пожалкує він потім, відмовившись від подоби змія…Але якщо Гліб хоче виглядати, як раніше, то хай виглядає. Мені байдуже.

І підійшов до Гліба, пальцями з лиця його ніби невидиму оболонку знімав, при цьому кажучи:

- Змій має дві подоби. Якщо ти так хочеш нехай другою буде образ молодого Гліба. Але ж в тобі ще залишилися крапля людської крові. Я надаю тобі здатність перетворюватися у змія, чи в людину, не чекаючи остаточного переродження. Можеш вважати це ще однією моєю милістю. Хоча зовсім скоро процес перетворення остаточно завершиться. Два-три дні.

І провівши свої маніпуляції, відійшов трохи поодаль Повелитель, ніби милуючись тим, що зробив. Адже лице Гліба й дійсно стало колишнім. Обмацував себе пальцями вражений ще поки чоловік. Метнувся до дзеркала невеличкого, що у Відани валялося без діла, а тепер Глібові дуже знадобилося. Розглядав себе, усміхався.