Глава 35

Весняне вранішнє сонце зігрівало своїм оманливим теплом не лише сонний ліс, а й душі стражденних закоханих. Прокинулася Зореслава першою, споглядала довго й вдумливо свого змія. Зі співчутливим жалем думалося про те, що він і сам не винуватий в тому, як життя їхнє закрутилося. А страждає, певно, ще й більше, ніж вона. А Гліб, ледь розплющивши очі, винувато й щиросердно почав виправдовуватися за вчорашню бійку та втрату контролю. Ох, і наробив він справ. Пробачила, звісно, хоч і злякалася вчора. Зореслава ж запевнила, що кохання її зовсім не згасло. Погладжувала його щоки, вже обидві цілковито зміїні, і навіть очима своїми, яскраво-сірими, не показувала, що неприємно їй чи огидно. Лише безмежна любов в тих незвичайних очах світилася. Так і помирилися, день новий з кипучою енергією зустрічаючи.

Гліб зібрався лагодити всі зламані старезні меблі. А Зореслава почала лад у відьомських зіллях наводити. Побилося, звісно, дещо. Але в комірчині, де зберігала основні свої запаси відьма, майже нічого не пошкодилося. Тимчасова хазяйка попереставляла всі різноманітні бутлики з чародійними відварами, роздивлялася кожен. Майже все, що Відана нашкрябала, було написано знайомими Зореславі символами. Однак знайшла Зореслава один незвичайний відвар. Якісь дивні, невідомі їй, знаки були на темному, непрозорому бутлику. Розшифрувала у відьомській книзі, що ж то значить. І вражено гукнула Дормідонта, що унадився Глібові в помічники. 

- Подивись, Дорміку, невже це зілля здатне знищити будь-яку темну істоту? – піднесено спитала так, з надією.

Покрутив ту темну пляшечку в руках, почитав відьомську книгу Дормідонт,  і спантеличено стенув плечима, не розуміючи.

- Вперше зустрічаю таку комбінацію символів. Ну, найімовірніше, що так. А що ти задумала? - проникливим поглядом втупився у свою хазяйку.

Але ж знав її добре. Побачив, що запалали очі нетерплячим вогнем.

- Я викличу Повелителя і якось підсуну йому це зілля, - зовсім вже щось безглузде сказала. – Буду намагатися викликати його щогодини, цілісінький день, увесь час, доки він не з’явиться. А коли він зникне, розчиниться, помре, то і прокляття Гліба зніметься само собою.

- Зореславо, ти при своєму розумі? – аж крекнув вражений Дормідонт. – Тобі ніколи не знищити Повелителя, він надзвичайно могутній і всесильний.

- Гліб також став могутньою істотою. Ми спробуємо його подолати, це наша можливість звільнитися від цих осоружних темних сил, - ох і впертою була Зореслава, як щось задумає.

- Геть здуріла відьма, - все дивувався тому дурному задуму Дормідонт.

Але ж не заперечував їй вже. А Зореслава почала шукати заклинання підсилення. І над тим бутликом відчайдушно їх читала. Наче хотіла всім серцем, всім єством своїм підсилити дію цього зілля.

Аж раптом відчула, що хтось чи щось наближається. Визирнула мигцем у вікно й  побачила жахливу картину.

Впевнено крокував до лісової хатини елегантно вбраний сивий чоловік. Хоча, звісно, не людина це була. Дорогий, але густо заляпаний кров’ю одяг міг свідчити про те, що їхнім гостем був упир. Темні глибокі впадини під злими, насиченими холодною люттю, очима різко контрастували з блідим, майже сірим кольором обличчя. І випромінювала ця істота надзвичайно могутню силу, ніби й аура навколо нього наповнювалася абсолютним, непереможним злом.

Але найстрашнішим було те, що ніс на плечі цей страхітливий упир тіло тендітної дівчини.

- Це Улас, - прошепотів швидко Дормідонт Зореславі. – Права рука Повелителя, його найвірніший друг. Я багато чув про нього й бачив декілька разів біля найвеличнішого. Зореславо, ти маєш йому допомогти попри все. Чуєш? Це твій шанс здобути прихильність Повелителя!

А моторошний упир вже наблизився до відьомського житла. Обходився без привітань та зайвих слів, зайшов стрімко всередину, жбурнув тіло дівчини на ще не полагоджене ліжко. І наказувати відразу почав Зореславі, помітно було, що владна істота.

- Мені потрібне підсилення. Сонячне проміння негативно впливає на мене. Негайно дай мені якийсь зміцнювальний напій, відьмо.

Окинув байдужим поглядом непримітну кімнату, зайнятого роботою Гліба, застиглого у низьковклінності Дормідонта.

- І для дівки цієї щось приготуй, щоб оклигала, - кивнув зневажливо на нерухоме тіло, - бо надто я захопився. Забагато крові випив з неї.

- Вам допомагати чи дівчині спершу? – спитала несуттєве, щоб час відтягнути, бо думала напружено, що ж робити.

- Дівку спочатку підлікуй. Бо ця гарненька, мені подобається, - і проходжувався так величаво кімнатою.

І поки Зореслава в комірку збігала й намішувати щось почала біля столу, невимовно огидний їй упир почав в голос розмірковувати й казав зовсім цинічні та зухвалі слова.

- Які ж ці люди кволі, нікчемні. Який сенс існування цих слабких істот? Лише задовольняти потреби наші. Адже ми,  вищі створіння, маємо цілковито володіти цим світом. Ось і ця недовго протримається, тижнів зо два. Як мені це все остогидло, відьмо, навіть не уявляєш! Щоразу маю ризикувати, мов злочинець, прокрадатися, хапати цих дівок. Ох, котра це вже, навіть не знаю. Втратив лік давно, але всі юні, красиві були. Хоча ця надзвичайно вродлива.

І впевнилася в його словах Зореслава, поки намагалася пробудити дівчину, вливала їй в рота по краплині чародійне питво, яке намішала. Бо, справді, прекрасною була ця нещасна. Та дуже юною, певно, такого віку як Устина.