Глава 34

Навіть тоді, коли побачила Гліба біля Сліпої гори, не була її радість такою безмежною, нестримною, такою ейфорійною. Підлетіла до нього блискавично, на мряку прохолодну  зовсім не зважаючи.

- Глібе, але як? Яким чином тобі це вдалося? – схопила його руки, відчула ніжну шкіру долонь.

- Кохана, ходімо швидше в хатину, - шепотів їй, до вушка схиляючись.

А вже коли сховалися всередину, почало відбуватися з ними якесь незбагненне божевілля. Одразу накинувся на неї, мов скажений звір, цілував її палко, губи в шаленому екстазі кусаючи. Стягнув з неї теплу фуфайку, сукню почав нетерпляче розстібати. Груди зминав болюче навіть, якась дика хіть ним заволоділа.

- Глібе, зачекай, що відбувається? – спробувала навіть відсахнутися від нього Зореслава.

Бо зазвичай ніжний та обережний Гліб був зовсім не схожий на себе. Та й не відповів нічого, скинув її сукню додолу й пестив, обціловував так гаряче. Проте Зореслава й не заперечувала. Якась неймовірно чуттєва насолода була цілувати й торкатися того неспотвореного, вродливого обличчя, а не зміїної холодної шкіри чи горбистих ран. Закрила очі, мліючи від нестерпного бажання, що прокотилося тілом. «Глібе мій, коханий», - шепотіла пристрасно. І раптом обіймаючи його, випадково підняла руками сорочку й доторкнулася до голої спини. 

І з жахом виявила якусь дивну порожнечу на місці хребта. Опам’яталася Зореслава, намагалася вирватися із міцних обіймів вже відомої їй істоти. Однак не встигла й нічого зробити, бо почулося позаду страшне погрозливе ревіння. Адже стояли біля одвірка й побачили ті пристрасні любощі справжній Гліб та Дормідонт.

Вже коли Зореслава намацала відсутність хребта, то зрозуміла, що звабив її Перелесник. Дух, що прикидається чоловіком і спокушає жінку. Однак знала, прочитала у книзі про всіх темних духів після випадку з Бадзулою, що лише подобу мертвих чоловіків може набувати цей спокусник. Але розмірковувати над цією загадкою не було часу.

Бо розлючений Гліб-потвора миттєво накинувся на Гліба-красунчика. Відтягнув того від Зореслави рвучко, шпурнув об стіну так, що й халупа задрижала. І почалася жорстока бійня, яку й не бачила за своє життя жодного разу Зореслава.

У потворного Гліба вже й з’явилися гострі довгі пазурі на руках. Коли лишень й встигли! Тими пазурами рвав на шматки люто тіло свого суперника. Навіть не зупиняло Гліба-змія те, що Перелесник подобу свою не змінив. Без жалю шарпав кігтями вродливе обличчя, яке колись йому, справжньому Глібові, належало.

А Зореслава швидко вдягнулася у речі свої й намагалася якось до розуму Гліба-нападника докричатися. Благала, молила, пояснювала, що це прикра випадковість. Але не зупинявся істинний Гліб, аж поки тіло бідолашного Гліба-Перелесника не забилося в передсмертних конвульсіях.

Як помирають Перелесники? Зовсім не так, як інша нечисть. Важко позбутися їх людям, однак змій вже мав нелюдську силу. Шансів перемогти у цій жорстокій бійці кривдник Зореслави не мав.

Підійшла ближче шокована відьма й побачила містичну, моторошну картину. Адже закривавлене лице змінювалося миттєво. Одне за одним різноманітні обличчя з’являлися та зникали. Молоді й старечі, вродливі та потворні. Сотні чоловічих подоб приймав протягом свого життя Перелесник. Багатьох жінок звабив. А коли закінчилося це миготіння лиць, то страшною темною порожнечею вкрилося те місце, де пів години тому бачила Зореслава кохання всього свого життя.   

Гепнула через проріху у стелі яскрава блискавка і тіло Перелесника зникло.

- Він з’являється та зникає у вигляді блискавки. От же ж негідник! Так йому й треба! - наче ж і без осуду сказав Дормідонт Глібові, однак трохи насторожено зиркав на нього. Бо такий спалах люті налякав не лише Зореславу, а й домовика.

Підійшла Зореслава до захеканого понурого Гліба. Сама не розуміла, чому відразу почала виправдовуватися.

- Я не змогла б ніяк розрізнити, він був вдягнений так, як і ти. Можливо, перестрів тебе десь у лісі. Перейняв твою подобу цілковито. Голос був такий самий. Щойно я зрозуміла, що це Перелесник, я намагалася звільнитися від його обіймів.

- Я не питаю тебе, чому він з’явився саме до тебе, відьми у відлюдній лісовій гущавині, - якось несправедливо почав звинувачувати Гліб Зореславу. - Але чому він взяв мій колишній вигляд?

- Послухай, Глібе, ці звинувачення зайві та надумані, - як завжди, вірний Дормідонт прийшов на допомогу. - До Відани багато нечистих духів ходило, демони, істоти всілякі. Йому могло знадобитися все, що завгодно. Не думаю, що він хотів саме твою жінку звабити. Мене насторожує інше. Людина в тобі або вже зовсім померла, або скоро помре. І той Перелесник це також відчув. Бо він може набувати подоби лише померлих чоловіків.

Аж присіла на холодну, брудну долівку Зореслава. І якось так стало  жаль себе, втраченої своєї молодості, свого колись нормального людського життя, що вона просто гірко розридалася. Можливо, ще й поява цього Перелесника вплинула. Бо ж забулося вже як це, коли тебе цілує і голубить не якась потвора, а вродливий чоловік. Твій вродливий чоловік… Який назавжди втрачений. Довго сиділа на брудній підлозі в напіврозваленій відьминій халупі, де й меблі всі вже поламані були від бійки. Та істерично, відчайдушно ридала. Бо згадалася й Відана зі своєю сумною долею. Подумалося, а раптом і сама вона завагітніє. Хоч і вживала Зореслава зілля, проте, всяке могло трапитися колись. І розуміла, що замість того, аби ростити дітей у добробуті, як княжих нащадків, змушена буде віддати комусь свою кровиночку, або ж прирікає на злидні та страшну невідому долю.