Глава 33

Здавалося, навіть земля здригнулася від того розпачливого, несамовитого крику. Різко підійнялася відьма й сіла в дерев’яній домовині, похитуючись із боку в бік, і вила, немов поранений звір, водночас і сиве волосся своє куйовдила.

Злякалася Зореслава, відскочила назад, в обіймах Гліба ховаючись. А відьма так розхиталася, що й відремонтована лавка під тою домовиною зламалася. І з гучним гуркотом впала додолу. Поперекидалися ті свічки, що найближче стояли.

- Загасіть ці свічки, що залишилися, та запаліть смолоскипи, бо темно, як у труні, - доречно порадив Дормідонт.

І поки Гліб запалював смолоскипи, прилаштовані на стіні, та якоюсь рядниною гасив ті ритуальні свічки. Зореслава наважилася й обережно підійшла до стражденної відьми. Присіла біля неї, легенько голову погладила. І подивилася в божевільні очі Відани, що світилися шаленим блиском у густій напівпітьмі. Почулося тихе бубоніння від неї:

- Лагода…Лагода…Лагода…

- Відано, - тремтів трохи голос Зореславин, бо дійсно боялася, - що трапилося? Чому ритуал не відбувся?

І наче вже трохи більш осмисленим став погляд старої Відьми. Все її тіло калатати почало несамовито.

Підійшов Гліб кинув їй якесь покривало та й кохану свою обгорнув теплим плащем, бо від тих протягів холодно було в хатині.

- Душу не пускає…Вона кличе... – прошепотіла приречено так, з несказанним відчаєм у голосі.

А потім схопилася швидко, вистрибнула зі своєї домовини. До печі підійшла, розпалила вогонь, почала мішати щось у пічному казані, бурмотіти заклинання.  І невідривно дивилася у середину тієї чорної, закіптюженої посудини. Десь пів години провели вони у мовчазному нерозумінні, лише дії Відани споглядаючи.

- Дівчинко моя, де ти є, - почувся такий надломлений, але водночас ніжний голос Відани. - О, темні сили. Ні, тільки не це!

Ну а потім почалося відбуватися щось зовсім не зрозуміле. Відана хаотично бігала по кімнаті. Вдягалася, збирала якісь речі в пошарпану торбину, а тоді вже нарешті все пояснила.

- Я відчула поклик Лагоди. Це моя донька, - і швидко розповіла таку сумну історію, що аж Дормідонт пустив сльозу. – Я теж не вроджена відьма, Зореславо, а навчена. Але в мене трохи інша історія. Я стала відьмою не для того, щоб знайти коханого, а щоб помститися йому. Коли я була молодою і дуже вродливою дівчиною, залицявся до мене один купецький син. Йому й нічого не вартувало звабити просту міщанку. Та коли я народила доньку, він, звісно, що й не мав наміру брати мене за дружину. Батькам моїм розповів, що я безсоромна хвойда й дитина не його. Мене вигнали з дому з немовлям на руках.

Притулилася втомлено до одвірка, але ж продовжувала:

- Я віддала Лагоду в одну родину, де прибилася помічницею. Але ця жага помсти роз’їдала мене зсередини. Так, як і ти, я знайшла темну відьму й продала свою душу. Він сконав у нестерпних муках, але і я заплатила дуже дорогу ціну. Бачитися з донькою я не могла, бо ж мала відьмувати. Та й хотіла захистити її від цієї нечисті та такого життя. А та сім’я ростила Лагоду, мов власну дочку. Я хотіла побачити її, поговорити з нею, однак передумала. Бо коли наблизилася до їхнього дому, потай спостерігала за моєю дівчинкою, то почула, що називає вона ту жінку мамою, - замовкла на мить бідолашна Відана. - Але я щойно побачила страшне у тій воді, коли чаклувала над казаном. Лагода в небезпеці. Її хочуть стратити. Я бачила її в темній, підвальній в’язниці. Я маю йти.

І навіть не чекаючи якоїсь реакції, у наказовому тоні повідомила:

- Ти залишаєшся за мене, Зореславо. Виконуй вправно мої обов’язки, а я повернуся і завершимо це все. Я маю хоч перед своєю смертю побачити доньку та спробую врятувати її від погибелі.

- Але ж глупа ніч надворі, - єдине, що й спромоглася сказати спантеличена Зореслава.

- Я – столітня темна відьма, чого мені боятися, - і вийшла геть.

А Зореслава з Глібом почали прибирати весь той гармидер, що залишився від невдалого ритуалу. Гліб відволік домовину на вулицю, бо ж займала пів кімнати. Ні пройти ні проїхати.

Складаючи до кошика всі ритуальні свічки, Зореслава усвідомлювала, що зраділа такому розвитку подій.

- Як ти гадаєш, яким чином тій Лагоді вдалося так вчасно викликати Відану? – спитала у досвідченого свого Дормідонта. Можливо, він щось знав.

- Я здогадуюся, що відбулося. Найімовірніше, вона провела обряд виклику відьми на крові. Припускаю, що Лагода теж відьма. Але коли душа Відани збиралася відлітати, то цей обряд не відпустив її. Можливо, так.

А потім подивився так пильно на свою хазяйку Дормідонт і озвучив те, що вже й зрозуміла молода відьма:

- Ти не хочеш проведення цього ритуалу, так? Ти передумала?

- Дорміку, я не знаю… - закрила обличчя руками. – Я так його кохаю, але ж…

- Але що, Зореславо? - от умів Гліб заходити в найневідповіднішу мить.

- Глібе, послухай, я просто зрозуміла, що хочу інакшого життя для нас. Я розумію, що все це невідворотно. Але чомусь раптом стало так страшно, - ще й сльози почали навертатися на очі.

Зовсім інакше, певно, бачилася ситуація Глібові. Бо схрестив руки на грудях, дихав важко, і, звісно, що неможливо було прочитати жодної емоції на тому нелюдському обличчі. Проте відчувала Зореслава, що розсердився чомусь.