Глава 29

- От же ж клята нечисть! А щоб вас підняло й гепнуло! Ми вам ще покажемо, де раки зимують! Ви навіть не уявляєте, з ким зв’язалися, бісові створіння! – махав Дормідонт кулаком до жорстоких мавок. – Та ми ж вам…Та я…

- Облиш їх, Дорміку, - зажурено сказала Зореслава, присідаючи біля однієї з мертвих тварин.

- Ти не зможеш оживити наших коней? – і Гліб поряд присів.

- Ні, Глібе, на жаль, ніяк не зможу, - скрушно зітхнула, аж сльози навернулися на очі.

- Але ж ти зцілила ту Бадзулу, - все не втрачав надії на якесь диво чоловік, бо розумів, що подорож їхня віднині значно ускладнюється.

- Розумієш, - почала пояснювати тонкощі свого відьомства. – Я темна відьма, тобто можу якось взаємодіяти лише з нечистою силою. Так, я знаю заклинання зцілення таких от нелюдських створінь, як Бадзула, можу витягувати заговорені предмети з них, можу знімати деякі прокляття. Але мій дар не поширюється на людей, живих істот. Хіба що привороти, відвороти, наврочення, але це темна магія… - замислилася, погладжуючи тушу неживої тварини. - Я б могла, напевно, надсилати якісь прокляття на людей, біди, хвороби на тварин. Але, сподіваюся, мені не доведеться цим займатися. Бо так я втрачу себе.

Помовчала трохи, подивилася догори на крислате дерево, чи не спостерігають за ними безсоромні очі лісових негідниць, а потім продовжила:

- Зціленням займаються світлі відьми та чаклуни. Хоча я все ж таки пішла проти правил та й вчила трохи цілительство, робила зміцнювальні настоянки, мазі для загоєння ран. Мазь, яку я виготовила, до речі, дуже дієва. Вона допомагає при різних травмах. Однак її треба дуже ретельно готувати. Але й мазі тої зараз не маю, бо  віддала всю Владиславові, коли на нього вепр напав на княжих ловах.

Слухав її уважно Гліб, однак треба було щось вирішувати. Посиділи, побідкалися над втратою своєю жахливою. А потім позбирали розкидані речі та й попленталися лісовою стежкою, не сидіти ж тут до скону, підступів лісової нечисті чекаючи. Вирішили вийти на головний шлях і там вже до когось проситися в попутники.

Ішли неквапливо, але з цікавими, пізнавальними розмовами. Бо розповідала Зореслава коханому про свої виняткові здібності та магічні вміння, а також як їй вдавалося поступово опанувати стихії.

- Найважче з вогнем було, - говорила нав’юченому торбами Глібу, - вогняна стихія лише нещодавно мені підкорилася. Знаєш, коханий, в мене різні думки в голові роїлися. Думалося, якби я могла управляти вогнем раніше, чи допомогла б Мирогневу в зачиненій лазні. І розумію, що, найімовірніше, я б врятувала його. Хоч потім нам із тобою було б значно складніше.

І двох годин не пройшло, як втомилися невимовно мандрівники. Присіли понад шляхом, важко дихаючи. А через якийсь час побачили як вдалині на пагорбі виринає вже знайомий торговельний обоз.

- Що ж, певно, судилося нам із Владою у Залісся їхати, - промовила Зореслава, але навіть зраділа, що знову побачить цю приємну жінку.

Сиділа Влада на найпершому, критому возі. Ще й коней вона сама поганяла, а не візник.

Зупинилася, граційно з того воза злізла. Із занепокоєнням обдивлялася їхній вигляд, бо трохи й брудні були після падіння. І почала питаннями засипати:

- Що трапилося з вами? Розбійницьких ватаг наче не могло бути в цих лісах. Але ж напав, певно, хтось? І де ваші коні? Коней забрали, а речі залишили, чи як?

- Вмерли наші коні раптово, якась хвороба до них пристала.

Влада з недовірою витріщилася на них обох.

- Тобто двоє ваших коней одночасно здохли від якоїсь невідомої хвороби? А що ж ви зранку їх не перевірили.

- Розумію, що це виглядає дивно, але…- запнулася Зореслава й навіть не знала, що вигадати.

Та була ця жінка надзвичайно делікатною та чуйною. Не стала допитуватися, а запропонувала допомогу й підтримку:

- Сідай швиденько, дівчино, до мене. Поїдемо разом. А чоловік твій нехай візьме будь-якого коня у моїх людей. Ох, бідолашні, як це ви потрапили в таку халепу. Але ж нічого, живі-здорові – то й добре.

Так і продовжилася їхня подорож у доброзичливому та веселому товаристві Влади. Проте якщо взимку дорога від Залісся до Підгір’я займала тижнів зо два, то неспокійною, мінливою весною їхали місяць. То дорогу розмило, то дощило несамовито, то об’їжджали бозна-де.

Ніяких неприємностей з ними вже, на щастя, не траплялося. Усіляка нечиста сила до Зореслави вже не приставала зі своїми проханнями. Але з кожним днем наближення до її рідного Залісся Зореслава все більше й більше хвилювалася. Адже боялася, як сприйматиме батько її Гліба, бо здогадувалася, що приховати перевтілення чоловіка в змія їй не вдасться. Вже вся кремезна спина покрилася зеленою візерунчастою зміїною шкірою. 

Ох, відчувала Зореслава, що тяжка буде розмова з князем Біловодом щодо її остаточно визначеного майбутнього.

Але допомога прийшла, звідки й не чекала. Бо обіцяла їй знайти правильні слова та посприяти в усіх складних бесідах із батьком саме Влада. Взагалі, ця жінка стала найбільшим відкриттям та здобутком для Зореслави в цій сповненій несподіванок подорожі. Бо цілоденно ж поряд, і коли привали робили, і коли в заїжджих дворах зупинялися. Мудра, освічена жінка, яка все життя була дуже самотньою. Ох і трагічна доля була у Влади. Рано віддали її заміж за купецького сина, ще зовсім юною. Однак зуміло молоде подружжя в коханні та щасті прожити пів року. Аж поки не загинув її молодий чоловік насильницькою смертю. Поїхав товар збувати й натрапив на розбійницьку ватагу. Але ж не змогла юна Влада комусь іншому віддати своє серце. Так і прожила життя одиначкою. Мусила стати сильною, сталевою жінкою, сама вела господарство, торгівлю.