Глава 28

Вже повновладно вступив у свої права мінливий березень. Неспинно прокидався весняний ліс, радуючи Зореславу пробудженням природи. Насичено пахло в лісі свіжим бруньковим духом та барвистою зеленню, що вже й місцями несміливо майоріла. Віддано любила Зореслава все живе й особливо ліс. Проте тільки не ту нечисть, яка лісом володіла.

Спочатку якось шалений темп взяли, навіть і не зупинялися години зо три. Але швидко втомилася Зореслава. Бо й так трохи нило тіло від вчорашньої цілоденної їзди верхи, та ще ніч була така пристрасна.

Згадалося ненароком, як їхала зворотнім шляхом в Підгір’я два місяці тому. М’яко ковзали сани по рипучому снігу, час від часу заколисуючи молоду княгиню, закутану в тепле хутро та численні ковдри. Але ж зовсім безрадісним було те її життя. Яким огидним та неприємним був для неї законний чоловік Мирогнев.

А коли зупинилися перепочити в такій мальовничій місцині, поблизу невеликого озерця, що сховалося серед вічнозелених величних сосен, то сіли гуртом біля розпаленого вогнища. І поклала вона голову на надійне плече свого істинного чоловіка, та й відчула, що ніколи раніше не була такою наповненою щастям, як зараз.

Щось весело розповідав Дормідонт про тяжке життя свого нового знайомця і про те, як нелегко бути домовиком у такому галасливому домі.

Але ж перервалася їхня дружня бесіда, бо знову відчула Зореслава якесь дивне ворушіння серед мовчазних дерев. Підійнялася, підійшла до єдиної верби, що самотньо нависала над дзеркальною гладдю озера. І раптом вискочили з-за цього дерева дві незвичайної вроди мавки, неймовірно схожі між собою. Були вони з гострими носиками, пухкими губами, неприродно блідою шкірою. Густе зелене волосся в обох стирчало в різні боки й неможливо було розібрати, чи то тонесенькі гілочки, чи коси, переплетені з різноманітним листям.

Мавки почали швидко гомоніти до Зореслави, перебиваючи одна одну й складалося враження, що вони говорять одночасно.

- А ми тебе шукали, відьмо.

- Нам вже розповіли, що нашим лісом їде відьма.

- Я – Дубиця, живу в дубі.

- А я Вербиця, живу у вербі.

- А ти красива.

- А ти сильна?

- Зможеш нам допомогти?

- Нам потрібна твоя допомога.

І рученятами своїми тоненькими то поправляли слухняні пасма Зореславиного волосся, то хапали її за руки.

- Так-так, почекайте! - висмикнула руки свої Зореслава й по-діловому їх схрестила на грудях.

- По черзі, чітко й зрозуміло. Що вам від мене потрібно?

Але ж все одно стукотіли, немов надокучливі дятли, невгамовні створіння.

- Нам потрібно зілля.

- Зілля отрути, щоб людей потруїти.

- Ціле село.

- Стоїть тут за цим озером недалеко.

- Невелике село й людей там небагато.

- Але ж противні всі такі й жорсткі.

- Ніякої тобі шанобливості й поваги до володарок лісу.

- Геть знахабніли.

- Їх треба провчити.

Вже й трохи почала втрачати терпіння Зореслава.

- Так, - скомандувала грізно, звертаючись до однієї з мавок, - ти розповідаєш першою, що у вас тут відбувається.

- А ти мовчиш, - наказала другій.

- Ми тут давно живемо. Це наш ліс, ми його бережемо й дбаємо про нього. Але ці люди безсоромні унадилися повсякчас, то дрова їм треба заготовляти на зиму, то гриби, ягоди збирати. Топчуть і топчуть тут усе. Гілки ламають, квіти зривають. Щороку від них одні нещастя. І весною, і влітку, і навіть пізньою осінню. Але найгірше те, що почав тут грати один телепень на сопілці.

Поглянула здивовано на обох, не розуміючи про що йдеться. А друга мавка пояснила.

- Розумієш, той нерозумний юнак приходив постійно до нашого озера. Та й не один заявлявся, а з дівчиною, грав їй, милувалися на нашій траві. Знала б ти, відьмо, як  ми терпіти не можемо ці людські розваги. Заздрісно нам.

- Тож довелося його залоскотати до смерті, - сказала таке страшне Дубиця, чи Вербиця, що аж оторопіла Зореслава.

- Ви вбили хлопця за те, що він на сопілці грав? – перепитала приголомшливо.

- Нема чого ходити в нашому лісі та грати ту музику, яка нам не подобається. Та ще й з дівчиною обійматися, а не з нами.

- Та ти головне розповідай, - перебила її друга мавка, - про те, як на нас визвірилося все село і як вони знищили нашу сестру Березицю.

- Зробили собі настоянки з полину, хріну та часнику. Обвішалися всі захисними оберегами, піймали нашу Березицю, щойно вона прокинулася та окропили її заговореною водою з усіма цими настоянками. Якийсь сильний чаклун робив те чародійне зілля. Але ж зникла сестра наша, розвіялася як дим по лісовій гущавині. Тож нам терміново потрібна отрута.

- Поналиваємо її в усі колодязі, хай вимруть всі до одного.

Стояла Зореслава, немов весняним громом прибита,  й не знала навіть, що відповісти.