Глава 27

- Пам’ятаєш, я розповідав тобі про купчиху, яку колись пограбував, - пошепки сказав Зореславі на вухо. -  Та, яка засоромила мене. І після того розбійного нападу я відправився до Сліпої гори. Це вона.

- Можливо, ця жінка тебе не впізнала, твоє обличчя ледь видно в цьому каптурі, - промовила Зореслава, збираючись вже сідати верхи.

- Але ж розгледіла моє потворне лице тоді під маскою. Що, як і нині роздивилася, - зауважив, погладжуючи конячу морду й натягуючи повіддя.

Однак не встигли вони навіть на коней сісти, бо стрімко й цілеспрямовано до них вже наближалася ця рішуча жінка.

- Доброго здоров’я подорожнім! – привіталася начебто незлобливо.

І дивилася так оцінювальним поглядом на обох, але ж якось застережливо почала підморгувати Зореславі.

- Доброго здоров’я і вам! – відказала Зореслава, підморгувань її щось зовсім не розуміючи.

- Чи все добре у вас? Як вам «Хмільний мельник»?

- Дякуємо, все в нас нівроку. Гарний двір, але ж занадто людно тут, - відповіла Зореслава, трохи навіть позадкувавши.

Бо підійшла впритул купчиха, руки свої якось нервово потираючи.

- А що ж супутник твій, дівчино, не відповідає? Зовсім мовчазний, - насупила свої тонкі брови жіночка.

Взагалі, обличчя її, не зовсім доброзичливе в ту мить, було дуже привабливим, хоч і була вона в літах. Але ж такого милого шарму надавали тому гоструватому лицю численні зморшки. Та й очі її були неймовірно гарні, глибокі, карі. Проте ж дивилися ті чарівні очі з осудом на Гліба та із занепокоєнням на Зореславу.

- Це чоловік мій, - кивнула Зореслава на закутаного повністю у свій плащ Гліба, - в лазні обпалився, тепер ось з переляку мовчить і від людей ховається.

Бовкнула те, що перше на думку спало. Та рвучко сіпнула її до себе купчиха й проторохтіла швидко на вухо: «Це небезпечний розбійник, дівчино. Тікай від нього якнайдалі. Можливо, тобі допомога потрібна. Покликати моїх людей?» І вже й навіть озирнулася у пошуках вартових. Однак схопила її за руку Зореслава  й благально сказала:

- Будь ласка, не треба. Він не розбійник вже давно, не створюйте нам зайвого клопоту. Ми тихо поїдемо, та й усе, - в очі купчихи дивилася так прохально, намагаючись переконати. - Прошу вас, не привертайте до нас непотрібної уваги.

Жінка недовірливо переводила погляд з однієї на другого й, напевно, сама для себе вирішувала, як же вчинити.

А на подвір’ї вже й кипіла різноманітна робота. Слуги поспішали у нагальних справах, постояльці деякі також вирушати збиралися, тупцювали біля своїх коней. З корчми вивалилося декілька нічних гостей. Заповнювався «Хмільний мельник» подорожнім гамором, веселим реготом та заклопотаним метушінням.

- Прошу вас, шановна…, - запнулася на мить Зореслава.

- Влада, - представилася жінка, ніби вже й привітно усміхаючись Зореславі.

- Вельмишановна Владо, запевняю вас, що мій коханий вже ні вам, ні комусь іншому не нашкодить, - переконливо так стверджувала. Про себе ж подумала: «Поки на змія остаточно не перетвориться».

Але ж повірила Влада, та й Гліб наперед вийшов. Набридло йому стовбичити безмовною скелею біля Зореслави.

- Я дійсно дуже шкодую, що так вчинив тоді з вами. У мене було дуже складне життя, та й зараз, як бачите, не мед.

- Ох, чоловіче, я ж і тоді тебе пожаліла, і зараз нікому не видам. Просто подумала, може, ти дівчину викрав чи силою утримуєш. Бо ж повірити в те, що…- але ж замовкла делікатно.

- Ні-ні, запевняю вас, що я цілком добровільно та навіть з радістю з ним подорожую, - чомусь відверто так розмовляла Зореслава з цією Владою, - це коханий мій. Я дуже довго його шукала.

Та й взагалі, з якоїсь невідомої причини, нова знайома дуже сподобалася Зореславі, навіть якусь прихильність до цієї жінки відчула. Теплим домашнім затишком та людяністю віяло від усього її образу. Раптово захотілося так припасти до неї в обійми, щоб погладила по-материнськи Зореславу, підтримала добрим словом.

- Що ж, якщо це дійсно правда, то й не буду затримувати вас. А куди прямуєте хоч, не скажете?

- Далека наша дорога, в Залісся їдемо, - так і зізналася правдиво, бо інтуїтивно відчувала, що Влада не становить їм загрози.  

- Що, правда? – здивувалася купчиха. – Я теж у Залісся відправляюся зі своїм товаром. Останнім часом дуже вигідно мені стало торгувати саме з цим далеким князівством.

А потім поцікавилася, між іншим:

- А ви до родичів чи у справах?

- До рідних ми, - мудро не стала розповідати подробиці  Зореслава.

Вже й ніби відчувалося у повітрі, що хотіли швидше позбавитися її товариства та вирушити в подорож. Однак несподівано Влада запропонувала:

- То, може, разом поїдемо? Коні ваші он які нав’ючені, а так речі на вози поскладаємо. Та й дівчині легше буде їхати. Бо ж цілий день верхи важко витримати. І гуртом буде веселіше, і безпечніше, - вже якось трохи знущально прозвучало, ніби натякала на минуле Гліба.

Але ж усміхнулася щиро та по-доброму. Хто її знає, що вона там собі думала. Проте мандрівники ввічливо відмовилися. Попрощалися, вдалої дороги побажали одне одному, та й залишили закохані «Хмільний мельник» зі значним полегшенням.