Глава 26

«Хмільний мельник» був найкращим заїжджим двором у місті. Побудований на околиці, з широкими, досить довгими будівлями, що тягнулися понад шляхом, він завжди був заповнений мандрівниками, купцями та іншими заможними постояльцями. Були ще й на тому дворі торгові будівлі, склади, куди вправні торговці віддавали свій товар на зберігання. Та й корчма була непогана, тож і любителів смачно поїсти та весело випити вистачало у будь-який час доби.

Заїхали Зореслава із Глібом через широкий в’їзд у формі брами, зроблений посередині фасадної стіни, та й спершу коней до стайні віддали. Прислужник їхні клунки позабирав і достойну кімнату пообіцяв. Хоч і зауважив, що складно буде це зробити, бо багато людей нині перебуває в «Хмільному мельнику». Диво зробила золота монета, яку моторний хлопчина від Гліба отримав, бо вже й вечерю пообіцяв у кімнату доставити та вільне помешкання раптово з’явилося у тихішому, менш заповненому крилі.

Зореслава після важкої дороги, як дитина, раділа величезній балії, що принесли служниці. І не стала чекати навіть, поки їжу приготують, скинула з себе запилений одяг, і в одній сорочці сіла в ту балію, розплескуючи дрібні бризки.

Ох і ніжилася задоволена дівчина. Вимила довге волосся та втомлене тіло, однак не вдалося очистити бентежні думки. Бо хвилювало Зореславу багато різних нерадісних дум. По-перше, зустріч із батьком, на яку вона, звісно, дуже чекала. Проте й гадки не мала, як він сприйматиме Гліба у його новій подобі. Головне, щоб її коханий у якогось упиря не перетворився за час подорожі. Бо тоді й взагалі навряд чи раді будуть їм у Заліссі. По-друге, дуже непокоїлася вона стосовно його майбутнього перевтілення. Знала, що не розлюбить, ким би він не став. Хоча вже з’являлися думки, можливо, спробувати викликати Повелителя і вимолити в нього зцілення для коханого. Так, відьомська книга беззаперечно стверджувала, що прокляття ніяк не зняти. Але ж це Повелитель його винайшов, тож і протидію якусь він має знати.  Аби лише коханого врятувати, а вона вже служитиме вірно темним силам. А чи зможе? Знову сумнівалася Зореслава, чи вдасться їй стати справжнім осередком допомоги злу та нечисті. Зачерпнула воду, омила своє прекрасне лице й почула, що двері відчиняються.

Зайшов Гліб, зніяковів трохи, бо та волога сорочка на стрункому тілі, зовсім нічого не прикривала, а навпаки, лише привертала увагу до таких спокусливих і бажаних форм.

Важко було Глібу. Ох як важко! Бо бентежила й хвилювала його кохана повсякчас. Забороняв собі зайвий раз торкатися її, бо ті дотики були наче солодкі, але жорстокі муки. Адже прагнув обіймати, цілувати таке бажане тіло своїми шорсткими губами. Не просто милуватися, нестерпно бажав володіти нею без останку щоночі. Проте ні на мить не забував, що він потвора.

Хоча Зореслава зовсім так не вважала. Бо коли справді любиш, то всім серцем, попри будь-які вади своєї рідної та коханої людини. І бажала вона тієї близькості не менше Гліба.

У свою першу шлюбну ніч не збрехала Зореслава Мирогневу щодо своєї цноти. Неправду сказала лише про те, що це необхідно Повелителю. Йому ж цілковито байдуже, чи цнотливі його відьми, чи ні. А от для Зореслави життєво важливим було зберегти себе лише для єдиного у світі, свого чоловіка.

А Гліб також за всі ці роки зберігав їй вірність. Бо домаганням Анзурат він стійко відмовив, а інших жінок навіть і не прагнув. Та якій жінці у такому вигляді можна сподобатися? А за гроші, вважав принциповий чоловік, то взагалі не кохання.

Зрозуміло, що це не перша ніч, коли засинатимуть поряд. Однак Гліб відчував, що для нього буде найтяжчою. Бо якось все не до того було, то втомлені, то умови невідповідні. Але ж сьогодні розумів, що важко буде втримуватися від любощів.

- Дормідонт тут? - спитав хрипко, очей із Зореслави не зводячи. Бо ж така вже була насолода споглядати ту неймовірну вроду.

- Дормідонт вирішив познайомитися із домовиком, десь у хазяйському домі зараз. Сказав, що, можливо, вони якісь знайомі, тож у нашій кімнаті не ночуватиме.

Дивилася так на Гліба спокусливо звабливим поглядом. Спостерігала, як він дорожній плащ знімає, речі свої упорядковує. Нелюдські випробування та важка фізична робота викували міцне, м’язисте й таке  бажане для Зореслави тіло.

- Подай мені рушник, - попросила й піднялася з води, мокру сорочку скидаючи.

Узяв великий полотняний рушник, обгорнув ним найдорожчий свій скарб, і бережно відніс її на ліжко.

Того вечора таки стиралися всі надумані грані й болючі сумніви, не було між ними  сором’язливості чи недомовленості, бо ж ставали навік одним єдиним цілим. Не боліло вже йому від її ніжних поцілунків тих гидотних ран. А вона кожної миті мліла й поринала кудись в ейфорію від його боязких дотиків. І ці грубі пальці та шорсткі вуста сповнювали всю її солодким трепетом, змушуючи тіло раз у раз вкриватися сиротами й відчувати неземну, шалену насолоду.

Разів зо два приходила служниця з тацею. Однак ніхто їй не відчинив. А вже коли глупа ніч владно вступила у свої права, пішов Гліб сам у корчму й набрав усіляких ласощів для своєї коханої, змореної жагучими пестощами та нестримними любощами.

Тьмяне світло незагашених свічок люб’язно дозволяло Зореславі з ніжністю дивитися на свого сплячого коханого. Неспокійний сон бачив Гліб, насуплював брови, бурмотів щось уві сні, а потім і взагалі відвернувся на бік. Гладила його кремезну спину, ледь пальцями торкаючись, щоб не розбудити ненароком. Та раптом відчули її пальці щось холодне та слизьке. Перехопило подих, злякалася Зореслава. Однак тихесенько встала, взяла зі столу невеликий свічник і почала ближче роздивлятися, що ж там таке в нього на спині. Розгледіла зовсім не велику зелену лускату ділянку шкіри під лопаткою. Кинулася швиденько до книги своєї, щоб підтвердити здогадки, бо вже зрозуміла все. Знайшла там, де про різноманітних істот було написано. «Змій…», - прошепотіла вражено. Знала Зореслава, що це за створіння таке. Могутнє й небезпечне. Вже й уявилося їй, як зможе він плазувати серед лісових хащ, або ж якщо матиме крила, то ширятиме плавно серед невагомих хмар.