Глава 25

Добре подорожувати у товаристві з відьмою. Чудова сонячна погода увесь час супроводжувала нестримних вершників. Щойно починало небо затягуватися похмурими дощовими хмарами, прочитає Зореслава своє заклинання – і ось тобі, на диво, хмари неквапливо пропливають трохи далі. Або ж починає надокучати відразливий вітер, знову заплющить очі вродлива чаклунка, проговорить щось собі, декілька порухів тендітної руки – і знову цілковите безвітря. Але найкориснішими здібностями виявилося вміння управляти вогнем. Помітила Зореслава, що після проведених ритуалів значно легше їй взаємодіяти з непідкореною до того часу вогняною стихією. Бо коли зупинилися відпочити трохи, заглибилися з дороги в лісову гущавину, знайшли затишну галявину з поваленим деревом, то Зореславі навіть вдалося розпалити вогнище швидше, ніж Глібу. Той тер невпинно своїм кресалом, відьма ж просто долоні тримала над невеликою купкою зібраного хмизу. І через якийсь час він почав димитися.  

Взагалі, відчувала Зореслава, що значно швидше розвиваються її здібності та вміння останнім часом. Можливо, з появою коханого заспокоїлося її бентежне серце, наповнилося такою бажаною радістю та таким довгоочікуваним щастям. Та й щастя це, на превеликий жаль, було швидкоплинним. Усміхалася Глібові, весело щебетала з ним усю дорогу. А коли відійшов він у ліс хмиз ще позбирати, то враз змінилася, насумрилася, гепнула спересердя з усієї сили слабим кулачком по поваленому стовбуру, на якому сиділа.

- Що ж це за несправедливість така, Дорміку? – жалілася другу своєму. – Чому ж я маю віддавати його Повелителю, щойно знайшла! Він мій, мій!!! Завжди, все життя був моїм. Долею мені призначений.

- Ну як тобі сказати… Гадаю, що Повелитель всіх найтемніших сил і справедливість – поняття несумісні. Склалося так, як склалося. Хто ж знав, що ця пройдисвітка Анзурат отримає в подарунок такі сильнодійні зілля. Хотів би я знати, як вона їх отримала, - захихотів глузливо.

- А тепер взагалі невідомо, як усе буде, - ледь не розплакалася Зореслава, бідкаючись щохвилини.

- Знаєш, Зорю моя, що я тобі скажу. За все своє довжелезне існування я багато чого чув про Повелителя, і стикався з ним не раз. Знаю, що вірних і цілковито відданих слуг своїх він щедро обдаровує. Якщо служитимеш вірою і правдою йому, то проситимеш бути поряд з Глібом своїм. Яка йому різниця, хто з ким живе. Ти виконуватимеш свою роботу, Гліб – свою, - давав слушні поради подрузі Дормідонт.

- Ох, друже, я так хочу нормального людського життя з моїм Глібом, дітей хочу, турбот, які смертним надокучають, - аж краплинки сліз витирала з очей. – А натомість яка доля чекає на мене: псувати пересічним людям життя, обслуговувати всіляку нечисть і виконувати забаганки демонів? Ох, тільки не тепер, коли я віднайшла свою любов єдину. І ким він стане…Одна невизначеність…

Але раптом відьма, яка прагнула бути звичайною смертною, відчула наближення якоїсь містичної істоти.

- Хтось наближається, - прошепотіла Дормідонту, який вмить розчинився в повітрі.

І справді, з’явилася на галявині якась огидна обірванка в лахмітті. Злодійкувато озираючись, помітила Зореславу й бігцем попрямувала до неї. Натягнула на себе різне ганчір’я так, що було ледь видно синювате обличчя, покрите чи то шрамами, чи порізами. З-під обірваного каптура виглядало коротке мишастого кольору волосся. І очі її були ж такі сірі, безбарвні, ледь помітно світилися червоним сяйвом.

- О, відьмо, я відчула, що ти десь поряд. Допоможи мені, темна чаклунко, - вимогливо так звернулася до Зореслави, відразу руку свою пхаючи.

І розгледіла в тій руці Зореслава встромлений невеликий дерев’яний кілочок. Однак не сподобалося їй нахабність випадкової незнайомки.

- Ти б хоч представилася, розповіла, в яку халепу потрапила, - дорікнула їй Зореслава.

- А ти не впізнала? Погано тебе вчили, якщо навіть нечисть не можеш розпізнати, - ох і злив Зореславу той зневажливий тон, однак стримувалася, щоб не нагрубити.

- Бадзула я, - представилася обірванка, - блукаю понад дорогами, стежками, подорожніх зі шляху збиваю. А на зиму, як правило, пристаю до когось в хатину й живу в них, безладдям та чварами дім наповнюю. Ось і цього разу пристала до одного телепня. Прожила зиму в нього, пиячив добряче, цінні речі з дому виносив, жінку бив. Ну все як належить. Майже й пропив все добро сімейне, розладналося цілковито життя їхньої родини. Проте жінка його, щоб їй неладно було, десь просвітилася, як мене позбутися. Провела ритуал, вимела хату, окропила свяченою водою та ще й кілком осиновим навздогін кинула. Сволота така! Подивися на мене, зможеш витягнути? 

Покрутила ту синювату руку туди-сюди Зореслава. Знала вона, як варто витягувати заговорені предмети із тіл магічних істот. І Відана вчила, і сама читала. Однак так їй було жаль того бідолашного, й такою огидною здавалася ця нечисть, що завмерла на мить, не знаючи, як вчинити.

А ж тут і Гліб повернувся з оберемком хмизу в руках. Поглянув на незнайомку, оцінив ситуацію, чи становить вона загрозу Зореславі, та й байдуже відвернувся, біля вогнища почав хазяйнувати.

- О, відьмо, веселе в тебе оточення. І домовика відчуваю, даремно він так боягузливо ховається.

- Я не ховаюсь, - заперечив ображено Дормідонт, з’являючись, - просто ми, домовики вас, огидних демониць, що спричиняють безлад в домі, терпіти не можемо. Я коли мав дім свій, то таких як ти гнав якомога далі поганою мітлою. Не знаю, Зореславо, вирішувати тобі, але я б прогнав цю нахабу.