Глава 24

- Зачекай хвилину, - промовив турботливий Гліб і підійнявся зачинити вікно, захопив разом з тим з ліжка теплу шаль. Обгорнув нею Зореславу й тоді вже мовив:

- Тепер можеш розповідати свої невтішні новини.

- Ти знаєш, що старовинна відьомська книга написана забутою, мертвою мовою? Я довго вчилася розшифровувати й розуміти те, що в ній прописано. Проте значна частина заклинань залишається для мене невідомою. А коли Владислав лежав непритомний, я не гаяла даремно часу. Я шукала щось про твоє прокляття.

Напружився увесь Гліб, навіть крижані долоні її сильніше стиснув.

- Я знайшла те, що шукала та спромоглася прочитати. Це правічне прокляття називається «Пелюстка Повелителя». Вважається, що він сам робив це зілля, додаючи туди пелюстки якоїсь незвіданої квітки, окропленої його кров’ю. Існують різні пелюстки: на вічну вроду, несказанно велике багатство, на безперервний успіх, надлюдську силу та інші. Та, яка використана на тобі, – це пелюстка потворності.

Хоч слухав уважно Гліб, але ж хотів перебити її, щось сказати. Затулила долонею його вуста.

- Я знаю, коханий, що ти хочеш запитати. Це прокляття неможливо зняти. Ніяк. Абсолютно ніяк. Але найгірше те, що разом із тими преференціями чи вадами, які дають пелюстки, Повелитель ніби ділиться своєю кров’ю з носієм цього прокляття. Через кожні десять років у того, хто спробує дію такого зілля, змінюється внутрішня сутність. Та людина стає ніби також носієм темних сил, вона з часом опиняється у владі Повелителя, і в майбутньому має стати його вірним слугою.

- Але ж я ніяких внутрішніх змін у собі не відчуваю, - спробував заперечити Гліб.

- Бо не прийшов ще час. Колись все твоє єство абсолютно зміниться й ти станеш іншою істотою, прислужником Повелителя.

- А на кого я перетворюсь? - спитав Гліб та якось зовсім спокійно, ніби про щось буденне говорили.

- Я не знаю, там не вказано, можливо, упир, перевертень, якийсь демон. Я й гадки не маю, ким ти будеш, Глібе. Але це перетворення, на жаль, не має ніякої зворотної дії. Принаймні так написано у відьомській книзі.

- Зореславо, я от не розумію, що це змінює для нас з тобою. Я давно вже відчуваю себе якимось монстром. Я з радістю відмовляюся від того життя, яким жив до тебе й без тебе. Ми ж вирішили вже, разом і до кінця. Хіба те, що я можу бути в якомусь іншому вигляді, вплине на наші з тобою взаємини? - але ж занепокоєним його голос став, тривожним. - Чи ти, можливо, сама не погоджуєшся на таке?

- Ні, ні, Глібе, - поспішно заспокоювала його, - я просто подумала, що це може налякати тебе.

- Налякати мене може лише твоя нелюбов, - ніжно провів скаліченою долонею по її волоссю. – Зореславо, година пізня вже, нумо лягати спати. Я кажу тобі востаннє, мені байдуже, ким будеш ти, ким стану я. Прагну лише одного – бути поряд, дихати тобою, допомагати тобі у всіх твоїх справах, однаково чи добрі вони, чи ні. Якщо доведеться мені служити якомусь міфічному Повелителю, якого я й не бачив ніколи, то так тому й бути.

- Я буду з тобою вічність, - прошепотіла, чолом торкаючись його міцних грудей.

Надихатися не могла його таким рідним запахом, заплющила в насолоді очі, в обіймах його мліючи. Але ж вкололо боляче наступне його питання:

- Анзурат також буде наділена цією темною силою? Вона ж використала зілля краси, як я зрозумів. Ми можемо зустрітися з нею колись?

- А ти хочеш її побачити? – спитала чомусь з гіркими нотками ревнощів.

- Ні, кохана. Волів би її ніколи не бачити. Я ненавиджу її за те, як вона вчинила зі мною. Не знаю, певно, якщо перетнемося колись, то…- видихнув тяжко Гліб, - боюся, Зореславо, що я можу її навіть вбити.

Промовчала Зореслава стосовно того, що вбити істот, наділених темною сутністю доволі важко. Проте насправді вже втомилися вкрай від усіх цих ритуалів та розмов. Тож, навіть не прибираючи всі ознаки ритуального дійства, вклалися вони вдвох спати на широкому ліжку, міцно обіймаючись. Стомлена й виснажена Зореслава миттєво заснула глибоким сном і прокинулася лише з першими променями сонця, коли зашкряботіла, як мишка, в її покоях Ждана.

А Ждана, ніби все життя прислуговувала відьмі, безбоязно стерла магічне коло, швиденько розставила свічники, сховала у сукню кулон із зображенням померлого князя. Всі ж інші речі склала бережно на дамський столик. І готувати почала кімнату до вранішніх процедур княгині.

Співмешканця княгині кмітлива служниця не боялася. Звісно, що вже й безглуздими та дивними чутками поросла поява Гліба поруч з їхньою княгинею. Чого тільки не понавигадували.  Однак всі були задоволені тим, що чвари припинилися, що нікого не спалили, не вбили і, взагалі, життя підгірців поверталося в спокійне та звичне річище.

Трохи колотнечі було в княгининих покоях з самого ранку, бо ж збирала речі свої Зореслава, готувалася до тривалої подорожі. Деякі сукні свої подарувала Ждані, багато яких залишила й Устині. Ждані також перепав дорогоцінний перстень з величезним смарагдом. «Ніхто не повинен дізнатися, що тут відбувалося», - давала настанови Зореслава, даруючи перстень. Хоча, чи не однаково всім, сьогодні вже й залишить фортецю назавжди їхня молода княгиня.

Але найнесподіванішим виявився прощальний подарунок для Драгомира. Він завітав якраз у розпал зборів, коли цілковитий безлад панував в кімнаті Зореслави. Привітався з мовчазним Глібом, поцілував сестру, яка допомагала Зореславі, й щемливо так сказав: