Глава 23

Неспішно поринула вся підгірська фортеця у міцний сон. Лише вікна в покоях княгині світилися загадковими вогнями. Можна було розгледіти біля вікна дві постаті, які тулилися одна до одної. Адже дивилася Зореслава бентежно на білолиций місяць у прочинене вікно, загортаючись щільніше в шерстяну шаль.

- Можливо, зачинити вікно? – спитав занепокоєно Гліб. Стояв поруч, обіймами її зігрівав.

- Ні, - відповіла Зореслава, - вікно має бути відчиненим, щоб душа його з легкістю відгукнулася. Де ж той Драгомир, чи знайшов він те, що треба? Вже запівніч, а він десь швендяє.

І в ту ж хвилину почули вони неголосний стукіт у двері. Відчинив Гліб та побачила Зореслава, що вигляд у княжича зовсім змарнілий, чи то від хвилювання перед зустріччю з духом батька, чи від душевних мук. Але ж зовсім блідий та засмучений був Драгомир.

Простягнув їй доволі об’ємний кулон із зображенням молодого вродливого чоловіка. Придивилася Зореслава уважно й попри тьмяне світло впізнала очі Мирогнева. Дійсно, красенем він в молодості був.

- Цей кулон батько подарував матері на весілля. Певно, сподівався, що вона колись покохає його. Ледь знайшов серед мотлоху на горищі, - і голос бідолашного захрипів, зривався.

- Добре, розпочнемо, - промовила по-діловому Зореслава, вирішивши, що не час розбиратися у внутрішніх переживаннях друга свого. Бо ритуал треба було розпочати якнайскоріше, оскільки душі померлих  викликалися з опівночі й до світанку.

- Зараз обов'язково треба здійснити окурювання кімнати ладаном, - пояснювала спостерігачам свої дії Зореслава, розмахуючи невеличким кадилом.

Яких лишень корисних речей не було в тій скрині Зореславиній. Коли Відана передавала всі ті скарби своїй учениці, то розповідала, що і коли використовувати. «Якщо колись тобі доведеться викликати істот з потойбіччя, то заздалегідь маєш окурити простір ладаном. Щоб уникнути появи інших духів. Бо як відчуватимуть заклик, то всіляка нечисть може повилазити замість того покійника, якого викликатимеш».

Тож ширився кімнатою приємний, заспокійливо солодкий бальзамічний запах ладану й наповнювався весь простір густим, таємничим димом.

Зореслава й сама була ніби якась несправжня, химерною тінню снувала туди-сюди по кімнаті. В простій чорній сукні, без усіляких прикрас, з розплетеним довгим волоссям зосереджено почала окреслювати посеред кімнати білою крейдою магічне коло, щось при цьому примовляючи.

- Він не зможе вийти з цього кола, - кинула мигцем погляд на Драгомира, та той вже зовсім ніякий був, ніби й сиротами тіло вкривалося, бо постійно руки потирав, - його дух не зможе заподіяти тобі шкоду. Не хвилюйся.

Кивнув Драгомир та поглянув і на Гліба, як той налаштований. А Гліб сидів спокійно на канапі й стежив неухильно за коханою відьмою своєю.

Зореслава ж тим часом почала запалювати  тринадцять воскових свічок, розставлених по накресленому колу. Чому в цей раз не дванадцять, так, як у попередньому ритуалі, Зореслава не знала, але змушена була й запалювати їх інакше. Лівою рукою проти годинникової стрілки. П’ять свічок мали бути чорними, тож чаклувала відьма над ними довше. Зосереджувалася, читала магічне заклинання, проводила своїми руками й через деякий час почорніли ті свічки.

У центр кола Зореслава поклала кулон із зображенням Мирогнева, а поряд із ним дивовижної краси магічний камінь. На прозорому камені, що  виблискував бурштиновим чи сірувато-піщаним кольором, в цій напівтемряві неможливо було роздивитися вирізьблений ідеально правильний багатокутник у вигляді п’ятикутної зірки. Але молода чаклунка знала, що значить цей символ. Знак Повелителя. Велика честь була володіти цим каменем, що називався андалузитом.

Різними цікавинками час від часу наповнювала Відана скриньку Зореслави. Проте з андалузитом начебто найбільше не хотіла прощатися. «Це магічний камінь, - говорила стара відьма, - який допоможе тобі в різних обрядах. Використовуючи його, ти зможеш спілкуватися з духами. Він створює міцний зв'язок з потойбічним світом».

Тож, згадуючи слова Відани, саме й на нього сподівалася. Завершивши всі ці приготування, вийшла з кола й почала читати заклик з відьомської книги. Тричі прочитавши, вже промовила голосно й виразно зрозумілою усім мовою:

- Взиваю до тебе, дух Мирогнева! Прийди, покажися мені.

Враз таємничий шурхіт ніби долинув з прочиненого вікна. Дмухнув легенький незвіданий вітерець на запалені у кімнаті вогні. Полум'я свічок почало сильно сіпатися й підійматися. І відчула Зореслава присутність іншої, потойбічної сутності. А за мить вже проявилася в середині кола тінь її померлого чоловіка.

Його дух був таким же, як і сам князь. Злим, насурмленим, моторошним. Дивився страшним поглядом, ніби спопелити всіх хотів на місці.

- В тебе мало часу, Драгомире, - прошепотіла Зореслава, - лише одне питання можеш поставити йому.

Несподівано швидко опанував себе Драгомир, сміливо подивися на батька й цілком правдиво сказав:

- Батьку, це я влаштував підпал. Я зачинив тебе в тій лазні. Та попри все я не хотів твоєї смерті. Це була прикра випадковість. Я знаю, що таке неможливо пробачити. Але я щиро каюся в тому, що накоїв. Ти пробачиш мені?

Та дух Мирогнева мовчав, дивився таким самим ненависним поглядом на свого сина.