Глава 22

Зловісно затягнуло небо над Підгір’ям сірими шаруватими хмарами. Із самого ранку відразливо мрячив надокучливий березневий дощ. І настрій у всіх жителів підгірської фортеці був відповідний. Адже ніхто не знав, що робити та як в цій катастрофічній ситуації вчинити. Бо князь підгірський Владислав ще не опритомнів після проведеного ритуалу, а Данило мав наказ потворного чужинця Гліба вбити, а княжича Драгомира ув’язнити, якщо з ним, Владиславом, щось трапиться. А от стосовно Зореслави ніяких вказівок чомусь не давалося. Але питання було в тому, що ж насправді трапилося. Бо цілитель часто до князя навідувався, чотири-п’ять разів на день, дерев’яною своєю трубкою слухав. І все Данилові доповідав, що Владислав живий, серцебиття є, дихання рівне, а чому не прокидається, то цілитель і гадки не має. Чи сон такий, чи ослаблений, а, можливо, вже й на шляху до смерті.

Зореслава була занадто виснаженою та мовчазною, тож начальнику варти теж особливо нічого не пояснювала. Чатувала над тілом ось вже дві ночі, недовго дрімаючи на невеликій канапі.

Тож коли з гуркотом розчахнулися двері й зайшов у супроводі своїх насурмлених підлеглих Данило, бліда Зореслава ні на що хороше не сподівалася, миттєво почала прораховувати шляхи до втечі та порятунку ув’язнених чоловіків.

Та зовсім ошелешив її знахабнілий Данило:

- Княгине, - промовив злісно, - не знаю вже, що ти накоїла. А втім, князь наш не прокидається. Тож вирішили ми одностайно, що за такий тяжкий злочин маєш бути покарана. Хлопці мої вже готують поміст. Бо найліпшим покаранням для відьми буде спалення у вогні. Щойно припиниться це мряка, якраз сьогодні зовсім не доречна, так і зустрінеш свою смерть.

Збрехав Данило Зореславі, бо не було одностайності серед них. Навпаки, більшість підгірців виступали за те, щоб княгиню їхню звільнити та передати керування фортецею і князівством саме їй. Однак на боці Данила та воїнів була сила, зброя та безмежна любов до свого князя. Тож стояли всі набундючені, дивилися з осудом на бідолашну княгиню. Ще й в коридорі, певно, з десяток їх чатувало, не менше.

- Бовдури, - почувся слабий голос, - вона ж відьма. Якось би викрутилася. Начаклувала б на вас якусь природну стихію, було б лихо на все князівство.

- Владиславе, - кинувся до князя свого Данило, - соколе наш ясний, ми ж всі так за тебе хвилювалися.

- Все добре, паморочиться трохи в очах, - сказав Владислав, сідаючи, - і голодний, наче звір. Нехай там швидше щось подадуть у трапезну залу. Та йдіть вже геть, набилися, мов бджоли у вулик, - трохи дратувався, однак, усміхнувся, в настрої був.

А коли вони залишилися наодинці, підійнявся з ліжка Владислав, підійшов повільно до Зореслави. Де й те запаморочення поділося. Взяв її за підборіддя й прошепотів:

- Ну що, Зореславо, тепер нарешті будеш моєю? – ще й другою рукою притиснув до себе міцно, спину та плече погладжуючи.

Злякалася Зореслава, затріпотіла, мов спіймана пташка, забігали очі. Але ж за мить відпустив її Владислав і голосно розсміявся.

- Що, піймалася на гачок? – відійшов, регочучи. – Не лише ти, Зореславо, жартувати вмієш. Я хотів трохи розтягнути свій дотепний жарт, але вже так тому й бути, не зазіхатиму на твою честь.

- То ти вдавав, що непритомний? - обурилася Зореслава.

- Ні, прокинувся я щойно, коли почув цей галасливий гомін. Репетували, мов скажені. Це виходить, що я тебе від спалення у вогнищі врятував. Ти – моя боржниця, - та побачивши, як хмурить чоло Зореслава, знову розсміявся, - та не хвилюйся! Будемо вважати, що ми квити. Ох, як же добре мати ясну голову, Зореславо, без цих нав’язливих думок про твоє тіло. Насправді я вже нічого до тебе не відчуваю. Хоч і страшна ти жінка, можеш до сказу своїми чарами довести. Ну ходімо вже трапезувати, інакше тебе зараз з’їм, - і зовсім безцеремонно схопив її руку та прикусив долоню.

Зрозуміла Зореслава, що жарти жартами, але ж доведеться якийсь час їм разом перебувати. Хвилювалася передусім за Гліба, бо й ревнощі могли прорости на цьому родючому ґрунті. Чи справді цей рудий красень нічого до неї не відчуває? Ось і на трапезу, зрозуміло, що і Устину покликали, і Драгомира з Глібом нарешті відпустили. Сиділи всі за широким дубовим столом. Наче й жартували, а трохи напружена атмосфера була. Бо ніби відчувалась у повітрі якась недомовленість. Першим розмову про серйозне почав Драгомир:

- Брате, я хочу тобі повідомити, я дещо вирішив. Планую поїхати до князя Мстислава, хочу просити шлюбу з Яромилою. Ти ж не передумав? Не заперечуватимеш, якщо я з нею одружуся?

- Ні, слово князя тверде, мов камінь, - пафосно так промовив Владислав, келих з вином бовтаючи. – А ти як плануєш: повертатися в Підгір’я з молодою жінкою своєю?

- Не можу я перебувати в Підгір’ї, - знітився, запнувся Драгомир, аж ложку впустив у рибну юшку, - тяжко мені тут після смерті батька. Я залишусь у Мстислава, якщо він дозволить.  

- Ну що ж, - зосереджено дивився на свій келих Владислав, - нам залишилося розв’язати питання лише з однією спадкоємицею. Так, Зореславо? – і подивився прицільним поглядом на неї. – Ти як, княгине, хочеш далі жити? Де і з ким?

- Владиславе, я хотіла б повернутися назад у Залісся, хоч я і підгірська княгиня, але прагну жити з батьком, - не могла ж Зореслава розповісти про Відану та вже визначену долю темної відьми.

- Ну це й на краще, - задоволено промовив Владислав, - бо інакше нам би було важко всім ужитися, - і поглянув промовисто на Гліба.