Глава 21

Старовинна відьомська книга, на яку покладалося стільки сподівань, була масивним, важкезним фоліантом в шкіряній оправі зі страхітливим зображенням черепа в центрі. Як казала Відана, книгу цю неможливо було знищити, у вогні вона не горіла, у воді не тонула. Тож поклала Зореслава своє неоціненне джерело магічних знань на дамський столик та нервово гортала пожовклі сторінки, шукаючи необхідне заклинання. А потім довго й нудно сама собі його повторювала, щоб запам’ятати.

У кімнаті своїй вже заздалегідь створила відповідну атмосферу. Дванадцять запалених свічок у бронзових свічниках стояли на підлозі по колу. В середині кола сидів похмурий Владислав у дубовому темному кріслі, спираючись ліктями на бильця та важким поглядом стежив за кожним порухом Зореслави.

Він думав про те, де закінчується та грань, яка розділяє ясний розум, чітке й правильне бачення та нестримне звірине бажання, неприборкану хіть. Бо розривався зсередини через таку суперечність. Не знав, чи здужає цю немилосердну муку. Адже єдине, чого прагнув в ту хвилину, схопити тендітну жінку, кинути на ліжко, стягнути зайву сукню і брати своє до знемоги, допоки відчуватиме чоловічу силу.

Зореслава підійнялася, до скриньки підійшла, в ній копирсалася, якісь предмети діставала та розкладала перед собою. Помітила, що трохи подряпана скринька, особливо біля замкової шпарини.

- Це я намагався скриньку відкрити, дізнатися, що ж таке таємниче ти там сховала, - чомусь вирішив пояснити Владислав.

- Вона відмикається лише моїм ключем. Це магічна скринька, заговорена, - відповіла, дістаючи невеличкий темний мішечок.   

- Зореславо, - погрозливо промовив головний учасник дійства, що ось-ось мало розпочатися, - там за дверима чатує Данило з охоронцями. Якщо зі мною щось трапиться, твоєму нареченому не вийти живим з моєї фортеці. Так і знай. Я підстрахувався.

- Владиславе, послухай. Я дуже хочу тобі допомогти й допоможу. Просто будь стійким, доклади всі свої зусилля, все терпіння та витримку. Бо цей ритуал довгий. Я маю прочитати заклинання дванадцять разів, застосовуватиму на тобі свої магічні артефакти. Довіряй мені, - впевнено так сказала, хоч і сама сумнівалася в кінцевому результаті.

Висипала з того темного мішечка в невелику глиняну посудину заговорену сіль і почала рукою над нею водити. Складність полягала в тому, що сіль цю треба було нагріти магічним вогнем, а Зореслава навіть і не навчилася зі стихією вогню взаємодіяти. Так, не боялася його,  могла легко провести рукою через полум’я. Але ж як наповнити його магією.

Ледь чутно шепотіла невідомою Владиславові мовою якісь таємничі слова. Зосередилася вся, сконцентрувалася. І раптом вражено вигукнула: «Вдалося!» Бо почала та сіль нагріватися від тепла її долоні та чорніла на очах. Переступила через палахкотливі свічки й підійшла  до набундюченого Владислава,  почала сипати потрохи ту сіль на голову, знову й знову тягучим голосом повторюючи своє заклинання.

Аж раптом схопив її руку Владислав, почав цілувати ці солоні пальці, що пахнули горілим. Ніжно, тремтливо кожного пальця торкався гарячим язиком.

- Борися з собою, Владиславе, - шепотіла налякана Зореслава, - це неприродне тяжіння, воно навіяне магією. Ти сильний, ти зможеш побороти це бажання. Ну, будь ласка, - вже зовсім жалібно додала.

Хоч і як важко йому було, але ж відпустив її руки, поглянув зраненим звіром їй в очі й промовив:

- Якби ти знала, як це тяжко, Зореславо, - промовив стиха, від запаху її, від дотиків ледь розум не втрачаючи.

Він вдивлявся в її очі тривалий час, аж поки з острахом не помітив, що кришталево сірі  очі покриваються темрявою і вже абсолютно чорні, неприродно розширені, зіниці дивляться на нього. Владислав, мов в тумані, спостерігав за її діями. Як брала якийсь амулет, водила над ним, як тричі підходила й посипала тою почорнілою сіллю на голову його. І промовляла щось своїм монотонним, мелодійним, містичним голосом. Аж поки не відчув, як з носа тече кров.

- Що це, Зореславо? – вигукнув, пальцями кров розмазуючи по обличчю.

- З тебе зараз магічний вплив виходить. Потерпи хвильку, я не знаю як воно має бути. Я вперше такий ритуал проводжу.

І хотів обуритися Владислав, але відчув як все тіло пробирають дрижаки. А за мить й зовсім безбожно калатати почало так, що ледь всидів в тому кріслі. Аж поки й взагалі все не розпливлося перед очима й гепнувся Владислав на підлогу, свідомість втрачаючи.

А Зореслава, хоч і перелякалася, однак ритуал повністю довела до кінця. Провела по всьому тілу магічним амулетом, загасила усі дванадцять свічок, дочитала востаннє свої замовляння,  відчинила вікно й дмухнула чародійну сіль з долонь. Подивилася на холодне сонце, що котилося за обрій. Та гукнула голосно вартових.

Начальник варти Данило відразу й гнівно зиркнув на Зореславу.

- Що це, княгине? Що з ним? – грізно спитав.

- Він скоро прийде до тями, це все від перенавантаження, - невпевнено пояснила Зореслава.

- Ну як отямиться наш князь, тоді й випустимо тебе. А поки будеш ув’язненою у своїй кімнаті, - сказав Данило, разом ще з одним охоронцем тіло Владислава на ліжко вкладаючи.   

А коли вартові вийшли, то підійшла Зореслава до ліжка, присіла біля Владислава й хустинкою своєю почала витирати кров з обличчя.