Глава 20

Ох і цікаво ж стало Зореславі, про що ж таке таємниче він хоче їй розповісти. Кивнула вбік, відійшли до старої розлогої груші за хатою.

- Зореславо, ти вмієш закликати душі померлих? – спитав, очі відвівши.

- Здається, зустрічала такі заклинання у відьомській книзі. Але ж ніколи цього не робила.  А нащо тобі? - спитала Зореслава, взагалі не розуміючи.

- До мене щоночі душа батька приходить у снах, - сказав таке, що й відьма здивувалася.

- Але ж як…чому? – а потім все ж таки здогадалася. – Але ж не міг ти…Ні, Драгомире, тільки не кажи, що це ти його зачинив у тій лазні.

Аж долонями рота закрила, бо повірити в те, що добрий та тихий Драгомир вбив власного батька, було важко. Але підтвердив її страшні здогадки Драгомир.

- Зореславо, це так, проте …я не хотів… я не думав, - запинався щомиті. – Я прагнув лише налякати його. Ну, щоб сталося так, як і з Владиславом на княжих ловах, коли брат ніби відчув близьку смерть і все усвідомив. Він тоді навіть зі мною інакше розмовляти став. Я засунув ту кляту палицю та влаштував той підпал, щоб батько злякався, відчув дух близької погибелі та змінився. Я так мріяв завжди, щоб він інакше ставився до мене, до Устини, до всіх. Гадав, що трохи задимиться та й врятую його відважно. Але ж чекав хвилину, другу. Я чув його крики та думав: «Ось-ось, зараз вже відчиню ті двері. Хай ще мить побуде в страху». Але раптом він припинив репетувати. І я злякався, хотів кинутися до нього, але ж побачив, що вогонь стрімко розгорається по стінах та біжать до лазні люди. Так, я боягуз, Зореславо, але ж зізнатися в цьому страшному злочині я не міг.  Ти зневажаєш мене?

Замовк, дивився насуплено на Зореславу, чекав відповіді. Та підійшла ближче до нього Зореслава, обійняла, промовила співчутливо:

- Ні, я не зневажаю тебе, хоч і так, ти вчинив жахливо. Проте ж сам себе покарав, з цим тобі все життя жити. Відчуття провини…воно найбільш гнітюче, роз’їдатиме тебе зсередини.

- Ось тому я й хочу, щоб ти викликала душу батька. Бо коли у моєму сні він сидить, дивиться на мене страшним осудливим поглядом, я не можу ні слова мовити, ні поворухнутися, знаєш, начебто заніміло все тіло. Я хочу попросити вибачення в нього. Сказати, що не хотів, щоб так склалося.

Погладжувала рукою по спині його, обіймаючи. Щедре на добро було серце в Зореслави. Якби могла весь біль його зцілила б. Та почула за спиною кахикання.

Звісно, перше, що відчув Гліб, коли побачив, як миттєво випурхнула Зореслава до Драгомира, були несамовиті ревнощі. Заспокоював себе як міг. Намагався не дивитися в те зрадливе вікно, в якому виразно бачив, як ті двоє обіймаються. А коли вони десь за хату пішли й тривалий час не заходили, в Гліба вже урвався терпець.

Ох, ті нестерпні обійми надто боляче ятрили йому душу. Їх і побачив біля розлогої груші. Гліб добре знав, розмаїття людських поглядів, спрямованих на нього. Спочатку перелякані, потім співчутливі, деякі – з огидою та відразою. І лише поодинокі люди дивилися на нього без якихось особливих емоцій, ніби бачили перед собою звичайну людину. Ось так, як і цей рудоволосий княжич.

Відразу ж привітався, перепросив, що в хату не зайшов. Та й мовив таке, від чого легше дихати стало Глібові.

- Зореславо, добре, що ви не зволікали з цим візитом, бо потім, можливо, й не застали б мене. Я довго думав про твої слова, що варто усіма силами боротися за своє кохання. Ти, твоя впертість та віра, твій шлях – все стало взірцем для мене. Я вирішив, що маю їхати до князя Мстислава. Буду напрошуватися йому у помічники, радники, байдуже. Хоч і силою мене доля обділила, однак освічений, читав багато. Можливо, мій гострий розум стане йому в пригоді. Всілякими способами буду намагатися завоювати його прихильність. Щоб віддав за мене Яромилу, - а потім вирішив ще й Глібові пояснити. – Так, Глібе не у вас одних трагічна історія кохання. Ми з моєю Яромилою також невимовно страждаємо. І навряд чи були б разом, якби не Зореслава. Ти змінила наше життя. Спасибі тобі.

Ох і зворушеною була в ту мить Зореслава. Відразу й розмірковувати почала, де і як краще ритуал виклику душі Мирогнева провести. Не в хаті ж Спиридона, серед малих дітей.

Щоб всі питання одним махом і вирішити. Та планам їхнім не судилося збутися, бо почулося здалеку голосне кінське тупотіння. І залетів на подвір’я злий, як чорт, Владислав із загоном охорони.

- Зореславо! – гучно рознеслося по всій вулиці. – Повернутися вирішила, знайдо?

Зістрибнув хвацько з коня, підійшов до них трьох і тут же й погрожувати почав:

- Якщо ти, відьмо, зараз вистави свої показувати почнеш, знай, що я потім буду немилосердним. Хто там з тобою дружбу водить? Спиридон, Ждана? Хто серцю твоєму дорогий? Навіть сестру свою не пожалію, віддам в найсуворіший монастир на хліб та воду. Тільки спробуй зараз на мене якось магією своєю подіяти, - як цими словами боляче ранив, то очей з неї не зводив. А закінчив промову свою, то обдивлятися почав і супутника її незрозумілого. - Оце в тебе й знайомства, відьмо! Як не страхітлива примара, то страшна потвора.

- Владиславе, перестань! Це негідна поведінка! – тут і Драгомир своє слово сказав.

- Негідна поведінка! Це ти кажеш, брате мій, - верещати почав, мов скажений. – Тобто, зрадити власного брата, тишком-нишком нав’ючити торби й відправитися до тієї, яка вже котру ніч мене з розуму зводить! Тобто це – гідна поведінка, так виходить? Ти зрадив мою довіру, ще й брат називається. Схопити їх усіх та замкнути у льоху, - віддав наказ начальнику охорони Данилові.