Глава 19

Плавно розсікав темну воду гострим носом вже зовсім віджитий човен. Вибрав Гліб найбільш непоказний серед тих, що були в хащах сховані. Подивився, щоб не трухлявий був та без тріщин. Трохи ніяково та соромно було Зореславі сідати в той човен. Адже чиєсь добро забирали задарма. Але ж конче необхідно було переправитися на той берег. Жваво та вдало їхня подорож розпочалася, немовби й вищі сили їм допомагали. Бо, прокинувшись вдосвіта, швиденько зібралися. І щойно сонце почало пробиватися крізь непорушні могутні сосни, так і вирушили Гліб із Зореславою до села. Любили Гліба в селі попри його потворність, тож навіть староста самотужки швиденько запряг коня у віз та й погодився їх підвезти до найзручнішого місця для переправи. Харчів з собою наклали їм, води дали. Ще й Гліб встиг до своєї кузні зазирнути, бо ж мав забрати меч свій бойовий, власноручно викуваний та й багатства свої мізерні. Дорога ж довга передбачалася. Так з невеликими клунками в човен і посідали.

Зореслава задумливо споглядала ту бентежну зеленувато сіру водну гладь, над планом дій розмірковуючи. Небезпечно було йти самим прямо в княжу фортецю, бо невідомо як поведеться Владислав, а ризикувати вони не хотіли. Тож план придумали такий.

Княжий двір увесь був оточений високим дерев’яним муром, попід яким ще й рів глибокий вирили. Але обступили ту неприступну фортецю з усіх боків, мов грибочки, десятки непоказних хатинок. Жили там сім’ї дворових людей.

Дормідонт мав дізнатися, де живе рідня прислужника Спиридона. Припускала Зореслава, що вдячний хлопець обов’язково їй допоможе. Мали намір і залишитися в нього на ночівлю. А на ранок попросила б його дещо передати на словах Драгомиру, а вірний друг неодмінно всі такі необхідні речі Зореславі й привезе.

Ледь встигли дістатися княжої фортеці до настання сутінок, засіли в лісових хащах, Дормідонта чекаючи.  Зореславі повсякчас хотілося торкнутися Гліба, обійняти його. Зігріти полум’яним жаром свого кохання. Щоб всілякі сумніви відкинув. Боялася, що промайне десь там далеко в її очах жалість і співчуття до нього. Ні, ні, він має бачити лише безмежне та безумовне кохання. Та Гліб ніби всю свою ніжність та ласку виправдовував обставинами. Притулив її міцно до себе, бо ж не літо надворі. Вже й трохи діймало те нестерпне вечірнє похолодання.

- І можна було б вогнище розпалити, але ж можуть помітити, – хвилювався за неї Гліб.

- Нічого, я думаю вже має з’явитися невдовзі Дормідонт. Я сказала йому, якщо не зрозуміє, де живе Спиридон, то хай підслуховує, може, про служницю мою Ждану чи кухарку Серафиму почує. Багато хто з дворових людей міг би мені допомогти. Люблять мене тут, - і сум незрозумілий почувся в її словах.

Бо й про Устину згадала та про всіх, з ким зблизилася за цей короткий час. Але роздуми її перервав Дормідонт, який, як завжди, з’явився раптово й несподівано.   

- Я дізнався, ходімо швидше покажу, де його хатина. Але ж багато молодших в нього: двоє братів і дві сестри, та ще й стара мати.

- Ох і куди ще й нам, але ж не залишатися в лісі ночувати, - журилася Зореслава.

Йшли понад лісом, намагалися непомітно пробиратися, а як вже підходили до самої хатини, так і Спиридон з’явився на іншому кінці вулиці.

Спочатку здалеку роздивлявся, не впізнав. А потім, як ближче підійшов, то насторожено на Гліба поглядав. Добре, що той у плащі був з широким каптуром, нап’ятим повністю на голову так, що й роздивитися обличчя було неможливо. Але ж Зореславі зрадів.

- Княгинечко! Як ви тут опинилися? Чому ж не переховуєтеся деінде? – і тихо так додав, озираючись, немов боявся, що безлюдна вулиця підслухає. – Князь Владислав як сказився, то наказує всім шукати вас безперестанно, то за хвилину кричить: «Не пускати у фортецю Зореславу, як з’явиться! Щоб очі мої довіку її не бачили! Клята відьма!» Так і не вирішили, чи відправляти за вами загін до Сліпої гори, чи ні. 

- Спиридоне, нам потрібна твоя допомога. Це коханий мій Гліб, - кивнула на чоловіка. – Можна ми в тебе переночуємо і ще хотіла про одну послугу попросити.

- Княгине моя, звісно, що можна, але ж в мене затісно, зовсім не княжі хороми, - знітився Спиридон.

- Добре, що не в лісі ночуватимемо, Спиридоне. Ти – наша остання надія.

- То ходімо, ходімо швидше, щоб ніхто не побачив, - і провів гостей своїх непроханих до хати.

Стара мати Спиридона княгині зраділа, дякувати почала сердечно за врятоване синове лице. Бо й Зореслава помітила, що від тої чудодійної мазі навіть шрамів на обличчі хлопця не залишилося. Діти малі обступили колом. Роздала їм княгиня кожному по монеті та смачні пиріжечки, що в їхніх клунках ще залишилися.

Але найбільшим потрясінням для всіх було те видовище, яке постало перед мешканцями невеличкої хатинки, коли їхній гість зняв свій плащ. Малі діти аж перелякалися, наймолодші почали плакати. Спиридон вражено глипав очима, а мати його невпинно хрестилася.

- Не бійтеся, діточки, це коханий мій, Гліб. Біда з ним трапилася страшна. Він – коваль, у кузні обличчя своє обпалив, але він добрий та хороший, - втішала малих Зореслава та знову по монеті малим роздала.

Чи то подарунки, чи слова княгині, чи теплі її обійми подіяли, однак, заспокоїлася дітвора. Припинився той плач. Мати ще й поспівчувала княгині своїй:

- Княгине моя, стражденна ти душа! Синочка мого врятувала, а милого свого – ні.