Глава 18

Гліб, безсумнівно, був вражений такою новиною. Очікував, що вона скаже про чоловіка свого, дітей можливих, про насичене життя, яким жила без нього. Підійшов зовсім спантеличений до столу, сів на дерев’яний різьблений ослінчик. А той, бідолашний, аж дратівливо заскрипів, ніби ще більше напружуючи й так нелегку розмову.

- Що ж ти накоїла, Зореславо? Навіщо? – спитав, певно, й сам не усвідомлюючи якого болю їй завдає цим питанням.

Аж тут Дормідонт зістрибнув спритно з ліжка та підійшов до Гліба, пальцем своїм повчально перед його носом його помахуючи.

- Навіщо, чоловіче! Це ти в неї питаєш навіщо? – не стримався, аж голос підвищив, до Гліба звертаючись. - А якщо це вона зробила через тебе! Це був єдиний шлях дізнатися, де тебе носить. Значить, ти сам собі щось вирішив, десять років десь вештався. Знаєш, з лиця воду не пити! Міг би подумати своїми мізками, - ще й по лобу Гліба постукав, - а їй ритуали проводь, Повелителя закликай, ще й заміж довелося за старого Мирогнева вийти. Шукати тебе мусила по всьому Підгір’ю! Нема в тебе, Глібе, ні краплини совісті.

Ще й руки схрестив на грудях, ображено насупившись. Гліб похилив голову, чухаючи свою кучеряву потилицю. Зашикала на розлюченого Дормідонта Зореслава, але ж він не зупинявся, розійшовся, розпалився увесь. Так і сипав звинуваченнями:

- Знаєш, яка доля чекає темну відьму? Ні дітей в неї ніколи не буде, ні чоловіка нормального, ні людських радощів звичайних! Все своє подальше життя їй доведеться спілкуватися зі всілякою нечистю: упирями, перевертнями, відьмаками. Які ще й страшнішими будуть, ніж ти. Зілля для них варити, заклинання читати й виконувати всякі доручення. Житиме замість Відани в тій розваленій халупі, доки не знайдеться якась інша дурепа, що погодиться перейти на темну сторону.

Потім схаменувся, зрозумівши, що бовкнув знову щось не те. Глянув винувато на Зореславу та мовив:

- Зореславо, вибач, ти не дурепа. Просто цей окаянний ще й має нахабність тебе звинувачувати!

- Я не звинувачував! – вже й з відчуттям провини пролунав голос Гліба. - Зореславо, пробач мені, якщо я тебе образив. Пробач за те, ким тобі довелося стати через мене.

Посипалися вибачення, яких і не чекала, на Зореславу звідусіль. Але ж так не терпілося почути відповідь на своє питання.

- Ти теж зробив свій вибір, Глібе. Міг би поступитися Анзурат, але ж не поступився. Наше життя – це тільки наші з тобою рішення. Наша правда. Я прошу тебе лише про одне. Будь ласка, не намагайся втекти, сховатися від мене, переконати мене, що ми з тобою не пара. У нас вже одна доля на двох назавжди… Якщо ти приймеш мою нову сутність…

Зрозумів Гліб, що головного їй не сказав. Підійшов до неї, став на коліна, біля того ліжка. І так щемно та сльозливо висловився, що аж Дормідонт заслухався.

- Я був мертвий без тебе, Зореславо. Всі ці роки я намагався тебе забути, але марно. Звісно, якщо дивишся на мене й бачиш не гидотну потвору, а того Гліба, яким я був, то і я бачитиму лише свою маленьку Зореславу, а не якусь там темну відьму. Тоді я піду з тобою до тої Відани та житимемо разом. Мені не звикати до існування відлюдником. А серед упирів, певно, й взагалі почуватимуся як свій.

Ох і защемило біля серця в Зореслави, сльози знову навернулися. Нахилилася до нього та й несподівано в ті рани й поцілувала. До щік, лоба, носа ніжно губами торкалася. Все всередині нього ніби вибухало шквалом різних почуттів: і гострий біль, і нестримна радість, і таке шалене, давно забуте збудження. Та перервав цю ідилію, як завжди, доречний Дормідонт.

- Як до Відани йтимете, не забудьте в підгірську фортецю заглянути. Там скринька важлива Зореславина залишилась з відьомською книгою та іншими корисними речами, амулетами, артефактами. Та й дорогоцінностей немало ми з собою привезли із Залісся. Думаю, все ж таки варто їх забрати. Це був весільний посаг, а нелюбий чоловік наш вже помер, тож маємо право ними розпоряджатися на власний розсуд.

Відхилилася Зореслава, перервала свої пестощі та й Гліб вже поряд з нею сів, обійнявши, дбайливо в плащ кутаючи.

- Так, Глібе, нам доведеться заїхати на княжий двір. Бо й речі ж там мої. І має рацію Дормік, без відьомської книги я не зможу чаклувати. А я…- запнулася на мить, думала як сказати, щоб не дати марну надію. – Я спробую тобі допомогти, коханий. Знай, що мені байдуже до твого вигляду, але ж тобі самому, певно, неприємно. Тож я буду шукати заклинання, щоб зняти це закляття.

Зореслава помилялася, бо Глібові було не просто неприємно, йому було надзвичайно тяжко знаходитися в товаристві інших людей. Селяни вже звикли до нього, та й мав золоті руки, хоч і народився княжичем. Тож цінували вправного коваля, ніхто й не насміхався з нього, а діти то й взагалі любили. Бо міг наробити їм купу різноманітних іграшок, а як хто в ярмарок їздив, то обов’язково отримував мішечок з монетами й від Гліба. Багато солодощів та подарунків малечі за його раніше награбовані або ж зароблені гроші купувалося. Але ж їхати на княжий двір, де розпоряджався тепер красень Владислав, який домагався Зореслави, було невимовно тяжко.

- Я поїду з тобою, куди треба, Зореславо, - рішуче мовив Гліб.

- Тож завтра й вирушимо. А ще, Глібе, хочу я на шляху до Відани відвідати батька, погостювати трохи в нього. Ти ж не заперечуватимеш? Повір мені, батько також зрадіє, коли дізнається, що ти живий.

Дуже в цьому сумнівався Гліб, але ж розумів, що кохану в жодному разі не залишить. Вирішив, значить, і маєш гідно йти своїм шляхом до самого кінця. Далеко вже перевалило за північ. Кругловидий блакитний місяць, то вередливо ховався в темних хмарах, то грайливо визирав з-поміж них. А Зореслава з Глібом все ніяк не могли заснути. Обгорнулися теплими шкурами, обплелися міцними обіймами. І лише тихенько перешіптувалися. «В мене нікого не було за всі ці роки, Зореславо, я вірний тобі», - шепотів їй. «І в мене теж, Глібе, лишень про тебе й думала увесь час. А Мирогнева так Дормідонт налякав в шлюбну ніч, що той боявся навіть і підійти», - захихотіла, згадуючи. «Спи, кохана, завтра день у нас важкий». І засинала Зореслава в спокої та умиротворенні, усвідомлюючи, що їй вдалося те, чого вона довгі роки прагнула. А Гліб же, навпаки, засинав тривожно, з надокучливою важкістю на серці. Адже розумів, що доведеться переборювати себе, сором свій, емоції свої ховати, нехтувати власними бажаннями самотності та відлюдькуватості заради неї.