Глава 17

Яскраво янтарним вогнищем потріскували дубові дрова, нахабно розриваючи цю напружену тишу. Бо ж відчувала Зореслава, що має він сказати щось важливе. Роздивлялася його страхітливе обличчя, зовсім не відчуваючи гидливості чи відрази. Провела рукою по його жорсткій, горбистій щоці. Спробував відсахнутися спочатку, мов поранений звір, але потім змирився з ніжністю її тендітних пальців, відвернувся лише трохи, на невгамовне вогнище поглядаючи. І раптом блискавична здогадка осяяла Зореславу. Чому рани його червоні, здається, як свіжі, з нібито гнійними жовтими прожилками, але ж на дотик не відчувається, що вони відкриті, та не можна сказати, що завдають йому болю фізичного, хіба душевного.  Підтвердив цю здогадку Гліб, бо сказав:

- В цю воду Анзурат додала якийсь магічний розчин. Я ніколи не вірив в магію, Зореславо, але після її слів мені стало дійсно страшно. «Це особлива вода, Глібе. Я додала туди магічне зілля. Колись надзвичайно могутній чаклун подарував мені за певну послугу зілля потворності та зілля краси. Як бачиш, зілля краси я вже використала. Тепер назавжди залишуся молодою та вродливою. Ти ж на все життя залишишся огидною потворою. Твої рани ніколи не загояться. Жоден цілитель тебе не зцілить та ніяка чаклунка не зможе зняти ці чари. Бо в тому зіллі магія найвищих темних сил. Не намагайся знайти того чаклуна та зняти прокляття, це тобі не вдасться», - засміялася так зверхньо Анзурат. Я згодом впевнився в правдивості її слів. Але тоді, в тій ненависній кімнаті, я стояв зовсім розгублений, зломлений та не уявляв навіть, що робити. «Виведіть його геть і викиньте, мов собаку. Та ще й скажіть Арслану, нехай наостанок подивиться на полоненого свого», - наказала охоронцям. Це було так принизливо, Зореславо. Арслан зневажливо засміявся, коли побачив мене. «Що ж, винахідливо, сестричко», - мовив. «Дійсно, відпустимо його. Таке життя – найбільше покарання». І зіткнувся я, Зореславо, з новими, ще страшнішими випробуваннями. Я не буду тобі розповідати про глузливі знущання натовпу, про принизливі пошуки їжі, про моє існування як жебрака в тих східних землях. Скажу лишень про те, що я твердо вирішив для себе дві речі. По-перше, не повертатися в Залісся, поки не відновлю свій неспотворений вигляд, по-друге, намагатися все ж таки за будь-яку ціну його відновити. Та й животіти на чужині я не збирався. Якимсь чином з горем пополам дістався наших земель. То в одному князівстві перебивався, то в іншому. Заробляв хоч якісь гроші, як міг. Добре, що мав багато сили та вправності. То ковалем десь влаштувався, то робочим підробляв. Багато людей відмовляли мені щойно бачили на порозі. Вигадав історію, що обпалило мене вогнем в кузні, то й вірили. Та куди б не закинула мене немилосердна доля, я завжди намагався дізнатися про відьом, чаклунів місцевих, про здібності їхні. Правду сказала Анзурат. В кого б я не був, всі говорили одне й те ж саме. Що це занадто сильний магічний вплив, що неможливо зробити абсолютно нічого з цією потворністю. Аж якось потрапив я до одного чаклуна-відлюдника. Легенди про нього ходили, що був він ледь не всесильним. І сказав він мені дивну річ. «Це магія найвищого Повелителя темних сил. Не знаю, як же тобі вдалося втрапити в таку халепу. Але, дійсно, тут вже ніяк не зарадиш твоїй біді. Ба більше, магію цю навіть важко розпізнати та відчути. Якщо й шукатиме хто твоє тіло по світу, то ніякими заклинаннями тебе не виявлять, бо прихований ти для пересічних відьом та чаклунів». І я здався, Зореславо. Втративши будь-яку надію на зцілення, я розізлився на весь світ. Розпач, злість, невимовна образа на цю вбивчу несправедливість володіла мною повсякчас. Я подумав, якщо вже я така почвара зовні, то і вчинки мої нехай будуть мерзенними та негідними. Я почав займатися розбоєм. Грабував купців, багатих людей. Засідав у лісах, нападав зненацька, забирав  коштовності, монети. Маску лишень вдягав та темний плащ, щоб не впізнали мене раптом. Бо такого виродка, як я, можна було легко впізнати. Як побачиш, то не забудеш довіку. Рік десь я такою непоказною справою промишляв. А потім князь Мстислав загони збройні почав організовувати, щоб мене зловити. Небезпечно стало в його володіннях перебувати. Та трапився ще один випадок, який змусив мене перебратися до Сліпої гори. Якось їхала лісами тими одна купчиха. І знали вже люди, що неспокійно там проїжджати, але взяла вона необачно з собою лише двох охоронців. Звісно, що я легко так з ними розправився. Ні, ні, не вбивав, Зореславо. Ти не думай, що я став справжнім чудовиськом. Вбити невинних людей я все ж таки не міг. Так от, обшукуючи ту купчиху, яка й не чинила навіть спротиву, я раптом підняв голову й побачив, що вона проникливо так на мене дивиться, зі співчуттям. «Бідний ти нещасний, чоловіче. Чому ж караєш сам себе ще більше, ніж доля тебе покарала?» Враз стало так боляче й соромно. Але ж забрав її золото та чкурнув геть. А потім я довго думав над її словами. І вирішив, що годі вже цим розбоєм займатися. Пішов до Сліпої гори, облаштував собі тут сховок цей. Але взимку тяжко в цій печері. Холодно, хоч і придумав змайструвати такий собі камін, але ж все одно до ранку можна задубіти. Тож на зиму та прохолодну весну я в село спускався. Звикли до мене вже селяни, діти перестали лякатися. Ти ж пам’ятаєш, як я люблю дітей. Розповідав їм напівправду, що був спотворений в результаті нещасного випадку. Що трохи розбоєм займався з дурощів, тож переховуюся зараз і щоб не видавали мене князю в жодному разі. Так і жив я в тому селі, куванням заробляючи собі на прожиття. Ще якість невеликі багатства й від грабунків залишилися. Тож я був впевнений, що тут і добігатиме кінця моє нещасливе життя. І що я більше ніколи в житті тебе не побачу… Скажи, як ти знайшла мене, Зореславо?

І зрозуміла Зореслава, що її одкровення буде не менш тяжким, ніж його. Бо треба ж було зізнатися в тому, що й вона тепер до цих самих темних сил належить.

- Моя розповідь теж невесела, Глібе. І довга.