Глава 16

Гліб задумливо дивився на палахкотливе вогнище, немов відтворюючи події перед очима.

- Ти знаєш, чим завершилася та славнозвісна битва? Мали ж розповісти тобі про   беззаперечну перемогу наших військ. Наші воїни билися, мов леви. Важке це було побоїще, але, продумавши стратегію, нам вдалося заманити їх у пастку. Частина наших загонів сховалася у лощині понад лісом, частина атакувала з пагорбів, а дехто раптово нападав із заздалегідь влаштованих засідок позаду них. Тож головний бій відбувся на вдалій території та у надзвичайно вигідних для нас умовах. Відчайдушною хоробрістю та блискавичними атаками перевершили ми воїнів східних племен. І от уявляєш, розум мій ніби затьмарився тим солодким смаком перемоги. Якраз у розпалі баталії, коли вже розправлялися із тими небагатьма, хто ще залишився, я раптом краєм ока помічаю, як принц Арслан тікає з поля бою у лісові хащі. Принц Арслан очолював один із найбільш боєздатних загонів  їхнього війська. Хоч молодий, але вправний та видатний воїн. І промайнула така, знаєш, хвалькувата думка: «От якби ж мені вдалося взяти в полон самого принца східних земель». І я кинувся за ним. Необачно. Не подумавши. У тому запеклому бойовищі, мабуть, не помітили наші вояки, куди я побіг, бо така була колотнеча й гармидер. Я шмигнув у лісові хащі за ним, наївно вважаючи, що зараз швиденько з ним розправлюся. Це було занадто самовпевнено. Бо я сам потрапив у засідку. Принца Арслана там чекав загін приблизно з десяти його воїнів. Ти знаєш, Зореславо, я майстерно володію зброєю, та що я міг зробити в бою проти десятка не менш майстерних та вправних бійців. Проте я намагався хоч якось битися, навіть попри їх вагому перевагу. Одного я знешкодив все ж таки, іншого поранив, але й сам вже був на межі. Та закінчилося це все швидше, ніж я думав. Бо відчув сильний удар чимось твердим по голові ззаду та втратив свідомість. Отямився вже, лежачи вниз головою, в шаленій трусанині. Зрозумів, що перекинутий лежу на коні, руки й ноги мої зв’язані та міцно тримає мене вершник. І що мчимо ми кудись галопом, але вже у незнайомій місцевості. Всі печінки мені повідбивало на тому коні, але ж не подавав вигляду, що отямився. Так і колихався до нудоти досить довгий час, аж поки не наказав принц Арслан влаштувати перепочинок. Я трохи знаю їхню мову, адже колись, за декілька місяців до вирішальної битви, ми спромоглися взяти в полон їхнього розвідника. Мені вдалося домовитися з ним, щоб за харчі та певні вольності вчив мене мови. Бо знати мову ворога – то велика перевага. Тож, коли зупинилися ми десь біля озера й мене недбало з коня стягнули та кинули під деревом, я більш-менш розумів, що каже Арслан своїм воїнам. Загін їхній збільшився, певно, ще позбирали недобитки своєї армії.  А потім принц і до мене звернувся: «О, ти вже отямився, воїне? Княжич Гліб, правильно ж?» Дивився на мене так гостро, ворожо, нічого хорошого для мене цей погляд не передбачав. Розвідники в них добре працювали, вони знали всіх наших воєначальників і керівників загонів. Я ж об’єднаним військом  наших князівств керував. Не здивувався, що він впізнав мене. «Знаєш, яка розрада мені буде попри ганебну та жахливу нашу поразку?» Я мовчав, щоб зайвий раз не наражати себе на неприємності. «Публічна твоя страта. Щойно доберемося до нашої столиці, ти будеш страчений перед натовпом на центральній площі. Розриватимуть тебе на шматки й кидатимуть для розваги собакам. Я відіграюся на тобі, княжичу, за цей свій програш. Готуйся до болісної смерті». Та хоч слова принца передбачали для мене страшний кінець, поводилися зі мною під час нашої подорожі переважно нормально. Не глумилися, давали їсти й пити, навіть дозволяли помитися. Руки, щоправда, не розв’язували, але їхав я вже верхи сам на коні, прив’язаний до коня принца. Я багато разів прораховував варіанти втечі, але це було марно. Бо постійно з мене не зводили очей. Воїни чергувалися на сон, але хоча б двоє з них наставляли на мене повсякчас якусь зброю. Вирішив для себе, що втечу з полону вже десь в місті, де легше буде розчинитися в натовпі. А за декілька тижнів цього шаленого, невпинного галопу, ми нарешті дісталися столиці східних земель. Вразила вона мене своєю помпезністю, вишуканістю побудованого палацу та гомінким, вдягненим в ошатний одяг, людом. Принц Арслан був сином покійного правителя їхніх земель. А замість нього керував усією державою візир. Зустріли принца тепло й з радістю, мене – вороже й з ненавистю. Звеліли відразу зачинити в підвалі, але ж я помітив, що сестра Арслана, принцеса Анзурат, дивиться на мене якось зацікавлено. Вона вибігла чи не найпершою зустрічати нас, кинулась обіймати брата, але ж, помітивши мене, вже зиркала раз по раз на моє обличчя, одяг непридатний вже, зовсім брудний після важкої дороги. Можливо, вона й вважалася красивою, але ж, Зореславо, немає і не було ніколи для мене красивіших дівчат, ніж ти. Тому я байдуже глянув на її таке досконалої форми обличчя, дорогий одяг. Ще й корону надягла чи якусь об’ємну діадему, була вся розцяцькована, обвішана прикрасами, аж рябіло в очах.

Втомився вже розповідати Гліб, підійшов до столу, налив собі трохи води. Але ж для Зореслави розпочалася найцікавіша частина оповіді, бо слухати про якусь там далеку принцесу, що кинула оком на її коханого, безумовно, було цікаво. Ну й звісно, ревнощі десь там копошилися в глибині душі. Підійшов до ліжка Гліб, сів поряд і продовжив:

- Принцеса Анзурат була не просто сестрою Арслана. Як я згодом дізнався, вона ще й була коханкою візира. І їй в палаці було дозволено абсолютно все, всі її бажання миттєво задовольнялися. Але в ту мить, коли мене зачинили в смердючому підвалі, я думав лише про втечу. Та варіантів не було зовсім. Охорона, міцні ґрати, відсутність будь-яких предметів, які можна було б використати для втечі. Заснув якось на гнилій соломі неспокійним сном. А на ранок чекала мене абсолютно неочікувана зміна моєї долі. Бо прийшов до мене сам Арслан. Відпочивши й відновивши свої сили, мав він свіжий, гордовитий вигляд. Волосся довге в коси заплів, обладунки бойові навіщось надягнув. Певно, хотів похизуватися переді мною. Та промовив таке, від чого мене кинуло в піт і в жар: «Пощастило тобі, княжичу Глібе! Впав ти в око моїй сестрі, красуні Анзурат. Хоче мати тебе в своїх прислужниках. Тож твоя ганебна смерть поки відкладається. Я дуже люблю свою сестру й не можу відмовити їй в цій забаганці. Живи поки. Як набриднеш Анзурат, так і стратимо тебе». І почалося для мене нове життя, Зореславо. Принцеса мешкала у власному крилі в палаці. Туди й мене перевели, зачинили у просторій, затишній кімнаті. Насамперед я оглянув нове своє помешкання, визирнув у вікно, але ж високо було й стіни гладкі. Та не полишало мене бажання здійснити втечу, ні на мить не полишало, Зореславо. Служниці невдовзі принесли балію з водою, новий чистий одяг. Я привів себе до ладу, поїв. А потім прийшли охоронці та відвели мене до покоїв принцеси. Вона сиділа, розвалившись на подушках, одягнена, як на мене, занадто відверто.  Спокусливо посміхалася, смакувала фруктами, та мені було байдуже стосовно її вигляду, дратувала лише невимовно. Запросила до себе на подушки та я відмовився. Стояв стовпом посеред кімнати й відмовчувався, на її питання відповіді не давав. Бо ж розпитувала про моє життя, про наші землі. Дещо розумів їхньою мовою, дещо ні, але вперто вирішив на залицяння її не відповідати, бо ж прагнула мене спокусити, ясно було як божий день. Потім вже й сама підійшла, рукою своєю погладила по обличчю, по грудях. Та я набрався нахабства й відкинув її руки. Така злість промайнула в її очах, сказала з погрозою: «Мій брат сказав тобі, чому я тебе кликала? Ти розумієш, чого я від тебе чекаю?» Ох, певно, я дурень, Зореславо, але з такою зловтіхою відігрався за приниження полону: «Вибач, принцесо, але ти мене навряд чи зацікавиш». «Я тобі не подобаюся?» – здивувалася так щиро, очі свої подовжені округливши. «Можливо, ти й приваблива, але серце моє належить лише одній дівчині, моїй нареченій. Тож вона для мене й найпрекрасніша в усьому світі». Пирхнула незадоволено, мовила так зовсім не пристойно: «Мені байдуже до твого серця, мене цікавить лише твоє тіло. Побачимо, як довго ти зможеш опиратися своєму чоловічому бажанню». І махнула рукою, щоб відвели мене геть. Але з того дня розпочалися для мене справжнісінькі випробування на міцність, бо всіма можливими й неможливими способами Анзурат намагалася мене спокусити. Щодня забирали мене до її покоїв. Це був якийсь осередок розпусти, відверто кажучи. Оголені танцівниці вихилялися у звабливих танцях під легку музику. Сама принцеса й служниці її полюбляли пихкати якимись травами з довгих люльок для куріння, та найбільше мене неприємно вразили непристойні речі, які там прямо перед моїми очима й робилися.