Глава 15

Він знав, що більше ніколи в житті не побачить її. Не відчує квітковий запах її волосся. Не цілуватиме солодкі, мов гречаний мед, губи. Не обійматиме свою маленьку, тендітну, ніжну дівчинку, бо немає в них спільного майбутнього вже. З тієї хвилини, як побачив себе у дзеркалі, зрозумів, що такою страшною потворою не наважиться показатися їй на очі. Майже десять, цих нестерпно довгих десять років він намагався її забути. Стерти такий дорогий образ із пам’яті назавжди, але ж якби так легко було наказати багатостраждальному серцю.

Тому, коли принесла галаслива дітвора йому в кузню звістку про те, що з’явилися в їхньому селі поважні люди, та ще й нова княгиня власною персоною, то чи затьохкало в скаженій радості,  чи застукотіло в несамовитому болі його серце. «Зореслава, яке гарне ім’я! І сама княгиня вродлива така», - торохтіла невгамовна дітвора, і кожне слово - мов тисячі гострих голок в самісіньке серце. 

Попросив дітей мовчати про нього, якщо питатимуть. Але невже його шукала? Невже заради нього приїхала сюди? І знову вбивчий біль розтікався по венах. Княгиня…тобто вона заміжня.  Але ж за кого вийшла? Хоча, чи не байдуже? Все одно ж не його тепер вже ця жінка, не належатиме йому більше ніколи.

Коли проходила вона вулицями повз його кузню, сховався за стіною, дивився крізь неширокі отвори недбало сколочених дощок. Намагався кожен рух її вловити, кожну деталь образу її розгледіти. Довго мучився сумнівами, але ж таки наважився.

«Один лиш раз…Ще один раз на неї подивлюся крадькома і все, забуду», - давав сам собі нездійсненні обіцянки, крокуючи до хатини баби Палажки. Донесли діти, в кого зупинилася на ночівлю княгиня.

Сховався у дворі, за ветхим хлівом. Але ж недовго перебував у сховку, бо почалося відбуватися те неподобство. Прийшов, хитаючись, п’яний Владислав з образливими криками, потягнув бідолашну Зореславу в той хлів. Застиг у німому заціпенінні Гліб, бо ж, виходить, Зореслава його дружина. Але прислухався, зрозумів, що відбувається в хліві справжнє насильство.

Ну а далі не думав вже, на емоціях діяв. Оговтався трохи, коли вже лежав непритомний Владислав. Підняв свої очі, єдине, що вціліло на його спотвореному обличчі, дивився на неї пильно. Найбільше боявся побачити страх чи огиду в її очах, але лише безмежним співчуттям та разючим стражданням світилися ті кришталево сірі очі. Впізнала! Вона впізнала його…      

Присів швидко, промацав пальцями шию.

- Він живий, - мовив тихо. Хоч би не зненавиділа його за вбивство чи за те, що травмував цього парубка. Чи чоловіка її? Та наче несильний був удар, отямиться Владислав.

Аж раптом підійшла до нього його душа, серце його, кохання безталанне. Пригорнулася несміливо. «Забери мене звідси, прошу, сховай деінде», - прошепотіла.

І вже далі, як в тумані. Моторна баба Палажка вмить зметикувала, що тут відбулося,  швидко зібрала їм у торбу якісь харчі, перехрестила темну відьму й спотвореного темними силами чоловіка.

- Драгомиру передайте, що я знайшла того, кого шукала, - сказала бабі Зореслава, і вмить бурхливі радощі заполонили душу Гліба. Його шукала, його знайшла.

- А Владиславові скажіть, що нехай не наздоганяють мене й не намагаються знайти, бо знесе їх буревієм, або ж осліпить очі колючим березневим вітрюганом. Так і передайте, слово в слово, - щось зовсім дивне наостанок промовила Зореслава.   

- Все передам, княгине, - кивала головою Палажка, - Владиславові зараз голову підлікую, його догляну. Куди ви попрямували не скажу.

А вирушив Гліб зі своєю коханою до надійного свого сховища, в якому якийсь час від людських очей переховувався. Обладнав собі в одній з печер Сліпої гори затишний сховок. Ніби імпровізована кімната невелика була, але ж справжні апартаменти: ліжко, стіл, місце для розпалу вогнища з виведеним отвором, схоже на подобу каміна. Трохи й шкурами звіриними навіть утеплив і двері примайстрував, щоб дикі звірі не заходили. Йти, щоправда, туди було трохи далеченько. Але ж пробиралися схованими стежками, швидко йшли, щоб встигнути до настання темряви. Гліб і хотів спитати, як вона, чи не голодна, чи не холодно їй. Але ж боявся повернутися до неї, боявся знову показати своє потворне обличчя. Так і йшли вони в мовчазній тиші підгірських лісів, Гліб попереду, Зореслава – позаду.

До Сліпої гори дісталися вже в сутінках, але ж добре знав Гліб цю місцевість, знайшов схований під каменем ключ. Звідкілясь дістав невелике кресало, кремінь, волокнистий трут. Навчений роками виживати сам один швидко й вогонь розпалив.

Відімкнув масивні дерев’яні двері й запросив кохану свою віднайдену до свого холостяцького житла.

Сирістю та вогким запахом понесло відразу з тої печери. Запалив декілька смолоскипів на стіні Гліб, але ж не всі, щоб не було занадто яскраве світло.

- Зараз вогнище розпалю, стане тепліше, але не знімай поки плащ, - промовив, заклопотано бруд зі столу прибираючи.

Уникав поглядів її промовистих, не хотів навіть і починати розмову про своє каліцтво. Взагалі так неприродно, так неправильно було те, що вона сиділа на саморобному ліжку в його відлюдній печері. Така вродлива, в дорогій теплій сукні, в своєму хутровому плащі, зовсім з іншого життя, в яке йому тепер ніколи не повернутися.

- За водою вже завтра до струмка схожу, поки переб’ємося тим, що баба Палажка дала. Тут начебто вдосталь їжі, - розбирав харчі, бо ж нагодувати її першим ділом. Потім шкури теплі дістати, навіть і скриню мав у своїй тихій оселі.