Глава 14

Покійний князь Мирогнев був хорошим господарником. Для сполучення із віддаленими селами через широку ріку спорудили чималих розмірів пліт. Щоб не вовтузитися із човнами, а відразу перевозити на той берег велику групу людей, вантаж, худобу. Спускалися трохи нижче за течією, до пологого берега приставали, а там декілька годин  верхи на конях - і вже й перше село було.

Небагато людей взяв із собою Владислав: п’ятеро воїнів, та начальник стражі Данило, та Драгомир із Зореславою.  Чоловіки ділом зайняті були. Хтось біля краю масивними веслами збурював темну воду, хтось посередині плоту коней тримав. Добре, що стояли спокійно.

Зореслава ж на пліт прямо й сіла, куталася в свій теплий, підбитий хутром, плащ і тривожно спостерігала, як наближаються вони до гігантської, величної, оповитої біло-сірим плетивом, гори. 

На Зореславу трохи насторожено та незадоволено воїни поглядали. Бо нащо князь Владислав взяв цю відьму з собою ніхто не розумів. Хоча не їхнього розуму діло.

А коли пронизливий, холодний вітер понад рікою нахабно пробирався під одяг, то й взагалі жартувати щодо неї почали. «Що, холодно, хлопці. Може, княгиня хай зігріє?», - реготали.

- От бачиш, казав же тобі, що це невдала ідея з нами вирушити, - промовив стиха Драгомир, сідаючи поруч із Зореславою.

- Не могла я, Драгомире, сил моїх не вистачить ще хоча б день чекати.

- Позакривали роти й веслуйте вправніше! - гаркнув на людей своїх Владислав.

За годину вже й до берега пристали, повиводили сумирних коней, прив’язали міцно до розлогої верби пліт. В кущах ще й човни сховані лежали. Перевірив Владислав, чи не прогнили за зиму. Посідали знову на коней і попрямували до найближчого села,  куряву здіймаючи.

Швидко та майстерно вів ділові розмови зі старостами сіл Владислав. Домовлялися за хутро, віск, інші товари, що мали доставити найближчим часом як данину. І робітників обрали серед чоловічого населення. Наказав їм Владислав назавтра з’явитися з самого ранку біля плоту.   

Та найбільше чекала вся чоловіча братія візиту саме до третього села. Бо тамтешній староста був знаним пасічником. І щороку, готуючись до візиту Владислава, нароблював чимало діжок смачного, міцного, неймовірно п’янкого хмільного меду. Звісно, більше випивали, чим даниною забирали. Але ж взяли собі за звичку залишатися у старости на ночівлю і смакувати до пізнього вечора тим міцним напоєм. Жінка старости щойно дізналася про те, що вже по сусідніх селах їздить Владислав, мигцем кинулася частування готувати та столи накривати.

Швидше чутки ширяться, ніж кінський загін їде. Бо поки то в одному селі, то в другому нагальні справи вирішували,  в третьому вже знали, що князь їхній тепер Владислав та їде з ним ще й молода вродлива княгиня. 

Залетіли нестримним вихором на подвір’я старости, спішилися, порозпрягали коней. Та й зайшли гурбою в дім. Все докладно розповів Владиславові улесливий хазяїн під час ситного обіду. Про те, як зиму пережили, скільки й чого планують князеві відправити, чим мають намір торгувати.

А Зореслава, пообідавши, забажала прогулятися селом. Бо трохи ніяково почувалася в чоловічому товаристві, та ще й мед той хмільний лився рікою. Вже трохи хмеліти почали чоловіки. Сказала, що в когось із селян переночує. 

- Княгине моя, - озвалася жінка старости, яка моторно встигала за столом прислужувати, - можете зупинитися в Палажки, в кінці вулиці вона живе. У неї й хата добротна, і сама вона, тож буде вам там зручно.

Драгомир їй супровід запропонував, однак Зореслава відмовилася. І так вже для неї багато чого зробив, хай хоч з братом відпочине та чоловічими бесідами розвіється.  

Ішла повільно вулицею, вдивлялася в кожну хату, в замурзані обличчя малих дітлахів, які з цікавістю за нею бігали. Боялася, що в котромусь із них побачить свого Гліба. Або ж вийде якась жінка, голосно крикне: «Агов, Глібе, йди-но сюди, допоможи!» Найбільший страх це був Зореславин, що розлюбив її, створив десь тут, на чужині, свою сім’ю і забув про неї.

Спитати про чоловіків та ймовірних чужинців вирішила вже в самої Палажки.

Остання й надія на ту бабу була. Адже в попередніх селах, як вдалося дізнатися Драгомиру, чужинці не з’являлися, всі свої споконвіку. Хто може і заїжджав ненадовго, але не оселявся назовсім. Сам ходив, розпитував, потай від брата зовнішність Гліба описував, але наче нікого такого не пам’ятали селяни.

Пройшла мимо якоїсь дерев’яної будови, обвішаної серпами, залізним всіляким приладдям, певно, що це була кузня. Промайнула думка, можливо, зайти з ковалем порозмовляти. До кузні найчастіше подорожні звертаються, бо й меч нагострити, коня підкувати, зброю якусь полагодити. Гліб часто до ковалів звертався, коли жили в Заліссі. Ох, як давно це було. 

Однак проминула, пішла далі до баби Палажки. Бабця та, не можна сказати, що зраділа, проте виявила дуже шанобливе ставлення до своєї княгині. І воду нагріла помитися з дороги, і чаєм з мелісою пригостила. Пиріжечки запашні з печі дістала. Але на питання про заїжджих чоловіків віком приблизно тридцяти років не відповіла, якось знітилася, очі відвела. І, посилаючись на негодовану худобу, вишмигнула геть з хати. Дивним це здалося Зореславі, проте за бабцею не пішла. Бо ж з’явився поряд також негодований домовик.

- Тут десь Гліб, нутром чую, - впевнено мовив Дормідонт, апетитно жуючи пиріжечок.