Глава 13

На княжому дворі відбувався суцільний жах. Крик, ґвалт, метушня й безцільна біганина. Хтось необдумано знімав із себе верхній одяг і намагався гасити вогонь, хтось бігав туди-сюди з відрами. Декілька людей з тими відрами на клейкій багнюці й підковзнулися.

Не суцільно палала лазня, але ж валив зсередини густий чорний дим. Певно, що в декількох місцях одночасно зайнялося, бо ковзав жаристий вогонь по стінах з обох протилежних боків, від низу до верху розгораючись. Та найгіршим було те, що очевидці цього страхіття встигли чітко роздивитися масивну палицю, яка стирчала між залізною ручкою дверей та одвірком, повністю заблоковуючи вихід. Виходить, що князя в лазні хтось навмисне зовні закрив.

Владислав, попри нещодавнє поранення, активно махав лопатою, закидаючи землею невпинний вогонь.  До нього приєдналися й моторні воїни. Швидко вогонь гасили, лиш де-не-де розбурхувалися шалені язики полум’я.

Устина гірко ридала в обіймах Драгомира, бо батько все ж таки. Хоч і злий та суворий, але ж рідна кров.

Однак найдивнішою була поведінка Зореслави. Адже стояла вона в легкій крицевій сукні, піднявши руки свої догори та зосереджено щось шепотіла. 

Була така дивина з тим відьомством, різні стихії молодій чаклунці зовсім по-різному й підкорювалися. Вона відчайдушно намагалася закликати дощ, але правду сказала тоді в хатині Відані. Їй зовсім не вдавалося домовитися з потужною енергією води. Мовчало мінливе небо.

Та вже якось, з горем пополам спромоглися загасити пожежу й без допомоги Зореслави. Їдкий запах горілого й диму розносився подвір’ям. Постраждала лазня чорніла темним і зловісним передчуттям біди.

Владислав різко палицю витягнув, штовхнув обвуглені двері й зайшов всередину, а вийшов з нерухомим тілом батька на руках. Кинулися прислужники назустріч, похапцем підстелили якусь ряднину, поклали князя на холодну землю, але князь Мирогнев вже не дихав.

Безмовна скорбота зависла в повітрі. Дехто вже й шапки познімав. Цілитель швидко над князем схилився, але скрушно похитав головою, зі співчуттям поглянув на замурзаного сажею Владислава.

Обвів злим поглядом увесь натовп Владислав і гнівно викрикувати почав:

- Хто з князем був? Чому недогледіли??

- Владиславе, то що нам і на власному дворі князя охороняти? - мовив начальник стражі Данило.

Слушне це було зауваження, адже хіба можна було передбачити, що хтось намагатиметься вбити князя у його власній фортеці, на його ж дворі.

- А ти, - вигукнув згорьований княжич до прислужника, - де ти, в біса був, Спиридоне?! Ти ж мав князю прислужувати? Чому десь вештався?

- Князь звелів Ждану привести, я ходив її шукати, - аж заїкатися почав бідолашний хлопчина.

А потім і взагалі причепився до Зореслави:

- А ти, відьмо, що там собі шепотіла? Я помітив, як щось читала про себе. Зізнавайся, це ти біду накликала на нас усіх?

Не чекала такого підступу Зореслава, та все ж спокійно мовила:

- Я відьма, а не вбивця. Цей підпал – не моїх рук справа. Я була весь час в своїх покоях. Багато людей можуть це підтвердити. Хотіла дощ закликати, але не змогла.

- Ти брешеш! Ти не любила його найбільше з усіх! – гаркнув на неї, чомусь зовсім недовірливо.

А за мить пришиблений горем Владислав і взагалі необдуманий наказ віддав Данилові:

- Відведіть її в льох і закрийте там. Подумаю потім, що з нею робити. І не думай навіть фокуси свої показувати, - непримиренно почав погрожувати, - бо звелю зв’язати тебе й мішок на голову надягти.

Вражена перебігом подій Зореслава, навіть і не здогадувалася, що ж робити. Та першим, ніж Данило, підскочив до неї Драгомир, прошепотів: «Я переконаю його, щоб змінив рішення. Не сперечайся зараз.»

А після того, як відвели княгиню в льох, почали готуватися до поховання князя. Цілісінькій день зайняли ці траурні приготування. Коли ж вечірні сутінки покрили скорботне Підгір’я, поховали князя, насипали високий курган, не згадуючи про несправедливу й часом жорстоку його поведінку. Владислав слізливу промову виголосив, бо підібрав все ж таки якісь добрі слова про батька. Адже негоже про померлого погане говорити.

А Зореслава, зрозуміло, що цю, сповнену горюванням подію пропустила. Бо цілий день була замкнена в прохолодному льоху.

 Щойно зачинив Данило двері, так відразу і з’явився Дормідонт.

- От же ж падлюка він! – почав гнівно лаятися. – А ми йому і мазь лікувальну віддали, останню, до речі, і від Яромили, якій він огидний, відвернули! Так і роби людям добро!

- Драгомир сказав, що допоможе, - енергійно розтираючи плечі, промовила Зореслава, - будемо на нього сподіватися.

- Може, налякати тих двох охоронців біля входу та втечемо? – намагався вихід знайти із цієї непередбачуваної ситуації Дормідонт.

- Ні, Дорміку, поки не буду злити Владислава, побачимо, як воно все вирішиться.

А вирішилося все того ж вечора. Бо після того, як поховали батька, сиділи його діти понурі в малій трапезній залі й міркували, як жити далі.

- Ти князь відтепер, - говорив братові Драгомир, - твої слова мають бути мудрими, вчинки продуманими. Нащо ти, не розібравшись, звинуватив Зореславу?