Глава 12

Швидко й неспинно настала рання весна в Підгір’ї. Вже й зійшли розсипчасті, бляклі сніги. Розлилася широкими потоками неспокійна ріка, наближаючи Зореславу до головної її цілі. Понуро сірий березень увінчав княжий двір гнітючими невиразними палітрами та в’язкою багнюкою.

Та князь Мирогнев, як добрий господар, на той бруд не зважав. Із синами разом вийшов гострим оком своїм кинути на господарство. Бо планували ж розпочати грандіозні будівельні роботи: амбар для зерна добудувати, стріху полагодити, лазню розширити. Княжичі із загоном збиралися цими днями вирушити до тих сіл, що під Сліпою горою лежать. Рани Владислава вже й загоїлися, не без допомоги Драгомира, до речі. Точніше сказати, Зореслави, бо ж саме вона  віддала другові своєму заговорену мазь лікувальну, щоб швидше одужав Владислав.

Розчаровано оглядав Мирогнев будівлі двору свого, дратівливо нарікав на стан їхній:

- Стріха прогнила зовсім. Ох, як багато роботи. Людей зібрати, ліс заготувати, дошки постругати… Та все треба встигнути до весілля, - промовляв господар, чавкаючи по глейкій багнюці своїми шкіряними чоботами.

Перезирнулися так парубки між собою по-змовницьки. Бо вже обговорювали, як краще батькові сказати те, що між собою вирішили. Хоч як не терпілося Драгомиру це питання розв’язати, та все ж чекав слушної нагоди.  

- Батько, - почав Владислав, - є в нас прохання до тебе. Чом би Драгомиру не одружитися з Яромилою? Я її не кохаю, вона мене теж. Це весілля лише нещасними зробить нас обох. А яка взагалі різниця тобі й Мстиславу…

- Що??? – заволав гнівно Мирогнев, перебивши сина. – Що ти сказав, негіднику? Нещасні будете??? А чи є воно, те щастя?? Я тебе питаю, кому треба, щоб ви були щасливими.

Сіпнув так різко за жупан кремезного Владислава, так що й ґудзики верхні відлетіли. І лютувати вже почав, словами кидатися такими ж мерзенними, як і та погода березнева.

- А чи був я щасливий з вашою матір’ю?! Чи кохала вона мене, знаєш, ні? – бризкався слиною до старшого сина. - Так от я тобі скажу правду, що вона мене ненавиділа завжди. Вона не хотіла виходити за мене заміж, придумала собі казку про кохання до іншого. А для мене закрила серце своє і душу за сімома замками. Лише презирство я від неї отримав за все життя і вас, невдячних вилупків. Та якби не померла вона, Устину народжуючи, я б і сам їй віку вкоротив. Бо нестерпним було наше життя разом. І вона в цьому винна.

А потім і взагалі, мов божевільний, кричав у понуре, затягнуте сизими хмарами, небо:

- Ти чуєш мене, жінко? Бачиш дітей твоїх, щастя вони хочуть. Так от дивись на них і страждай там, на своїх небесах, бо вони ніколи не отримають ні любові, ні щасливого життя, позаяк і я від тебе лише ненависть отримав, - ще й кулаком у небо махати почав навіжений, неначе й справді дивилася з того світу на них мати його нелюбих дітей. 

Вже й дворові люди порозбігалися хто куди, бо бачили, що князь вельми не в гуморі, а сини його стояли похмурі, промовою батька зовсім ошелешені. Та князева лють лише набирала обертів.

- Буде так, як я сказав. Мені байдуже до ваших побажань. От вже й змовилися, сучі діти! Покидьки! – лайливі слова летіли безжально з його вуст на синів.

- Ти, - тицьнув грубо в груди Владиславові, - одружишся з Яромилою, а брат твій хай в ченці йде, якщо, слабкодухий, не витримає тої картини вашого сімейного життя з молодою жінкою в Підгір’ї. Я все сказав, це моє останнє слово.

І продовжував далі будівлі господарські оглядати, ніби це й не він щойно зруйнував увесь світ для своїх дітей.

- Лазня добре складена, але ж замала. Більшу дам наказ побудувати, - буденно так розповідав, підійшовши до віддаленої лазні, зовсім не дивлячись на вбитого горем Драгомира та збитого з пантелику Владислава. – Ось сьогодні нехай мені лазню і розтоплять. Хоч душу відведу та кістки свої старечі погрію. А ви геть з моїх очей! – на синів гиркнув.

Зореслава ж про трагедію на княжому дворі звісно, що дізналася. Дормідонт, як завжди, свої обов’язки виконував неухильно. Та ще більше засмутила її вказівка князя щодо служниці. Бо забігла до неї згодом Ждана, вся в гірких дівочих сльозах.

- Княгинечко моя, що за біда така! – скрушно горювала. – Князь Мирогнев звелів мені йти паритися з ним в лазні. Княгине моя люба, Зореславо, допоможи мені якось цієї ганьби уникнути.

Заспокоювала її Зореслава:

- Не хвилюйся, Ждано, я щось вигадаю. Іди поки займайся своїми справами, а я буду думати як тобі допомогти. Не готова ще лазня?

- Ні, княгинечко, розтоплюють поки, гарячіше князь звелів.

- То й добре, буду мізкувати.

Вибігла Ждана, сльози витираючи. А Дормідонт тут як тут, щойно набув людського, точніше домового вигляду, так і повчати почав:

- Ти пам’ятаєш, які побічні наслідки має відворотне зілля?

- Головний біль, жорстокість може проявитися, неадекватна поведінка, - зморщила лоба Зореслава, перераховуючи, що пам’ятала.

- Жагучий потяг до іншої жінки, що може виникнути в будь-який момент, і передбачити на кого перекинеться цей вогонь пристрасті та хіті просто неможливо, - повчальним тоном продовжив Дормідонт.

- Ой лишенько, що ж робити? - відчувала провину за долю цієї дівчини Зореслава.