Глава 11

Княжі лови були однією з найулюбленіших розваг княжича Владислава, ну після утіх із жінками та тренувальних поєдинків, звісно. Завжди в усьому перший, серед усіх найкращий, він був впевнений, що вбити оленя вдасться саме йому. Пробираючись крізь припорошені білосніжним покривом хащі, попри студений вітер та лютий мороз, Владислав дратувався вельми лише на молодшого брата, який то поривався розмову якусь завести, то вештався поряд, збиваючи зі сліду.

Парубки, які вже встигли спішитися та поприв’язувати своїх коней до високих сосен, заглиблювалися все далі й далі в лісові чагарники.

Прислухався уважно Владислав, стискав свій лук, майстерно накладав стрілу на тятиву, якщо чув якесь шарудіння. Вдивлявся пильно в лісову гущавину, щоб звіра не проґавити, й періодично озирався навкруги.

- Чуєш, - звернувся до брата, - як дзвінко розноситься лісом гавкання гончаків?

І справді, ляскучий гавкіт мисливських собак все гучніше розсіювався серед німої тиші лісу, але ж зрозуміло було, що наближаються в їхню сторону.

- Загоничі до нас зграю женуть, - задоволено промовив Владислав. – Олень мій буде, стій позаду й щоб не думав навіть жодної стріли пустити. Второпав?

Та Драгомир абсолютно ніякого бажання вбивати бідолашну тварину не мав. Стояв позаду завзятого мисливця і навіть не поривався щось вполювати, ба більше, відійшов на декілька кроків трохи далі. Нехай вся слава братові буде.

Аж раптом якийсь шерхіт почувся серед дерев. Одночасно в обох братів виникло якесь недобре передчуття, бо почули вони тупотіння по рипучому снігу й загрозливе рохкання. І за мить виринув перед ними з кущуватих заростей масивний темно-сірий вепр.

- Це сікач, його хтось поранив. Бачиш, кров з боку капає, - прошепотів Владислав.

Занадто близька була відстань, але ж встиг Владислав рвонути тятиву. Однак вилетіла зрадлива стріла невдатно, бо неглибоко встромилася у міцний кабанячий бік, більше розсердивши тварину.

Як завше буває в непередбачуваних ситуаціях, дуже пізно приходить розумна думка. І спробував Владислав дістати мисливського ножа, що був схований під теплим жупаном у піхвах. Та здоровенний кабан був розлючений, агресивно кинувся на того, хто стояв попереду, завалив княжича додолу, довжелезними іклами своїми намагаючись зачепити Владислава.

Проте зуміла оскаженіла тварина лише декілька ударів завдати, бо миттєво навалився на нього зверху Драгомир і почав нещадно штрикати своїм мисливським довгим ножем. Кров юшила по всій жорсткій шерсті, багряними краплями забарвлюючи яскраво опромінений сліпучим сонцем білий сніг.

Гучний рев недобитої тварини розносився лісом. Однак вдалося все ж таки Драгомиру попасти чи в артерію, чи в інше життєво важливе місце, бо завалився переможений вепр громіздкою тушею на Владислава.

Застогнав голосно Владислав. Але ж Драгомир швидко почав відтягувати того кабана з брата.

- Дідько! Він, напевне, мені ребро зламав, - жалівся Владислав, намагаючись піднятися.

- Нумо допоможу, - метнувся до нього Драгомир, - о так у тебе, кров, він зачепив тебе?

- Тут вже й не зрозумієш, чия кров, - зауважив поранений, - але ж болить несамовито. Певно, що й дряпонув трохи під ребрами, але неглибоко.

- Опирайся на мене, брате, - намагався підхопити кремезного брата Драгомир.

- Оце ж ти важкий! – бідкався Драгомир, ледь брата волочачи.

Якось пройшли трохи, але ж швидко втомилися обидва, сіли під кострубатою сосною, відсапувавшись.

- А ти, виявляється, не таке здихля, як я думав. Вепра завалив, справжнім чоловіком став, - де й взялися сили, щоб жартувати в усміхненого Владислава.

Сиділи, прислухаючись, бо чули вже десь недалеко інших мисливців. Драгомир занепокоєно на брата поглядав, не згадуючи навіть про що поговорити хотів. Але ж несподівано Владислав сам мовив:

- Спасибі тобі, брате, ти врятував мене! – дивився так в очі відкрито й доброзичливо, немов розгледів у братові те, чого раніше не помічав. - Я оце нещодавно подумав… Наче це морозне свіже повітря мені в голову вдарило чи близька смерть, не знаю… Не так ми, Драгомире, з тобою живемо. Не так…Хіба ж варто нам, рідним братам через якусь дівку сваритися. Ба більше, якась вона мені стала осоружна. Щось як подумаю, що в ліжко з нею треба буде лягати і все життя разом прожити, якась така печаль бере. Не хочу я одружуватися з Яромилою. Забирай її собі.

Аж сльози виступили на очах у відважного Драгомира, хоча, можливо, то від колючого морозу. Ну а потім взагалі, начебто не велетенський кабан у лісі здох, а ціле стадо. Бо такого й не сподівався ніколи почути Драгомир від старшого гордовитого брата.

- Ти пробач мені, різне між нами було. Вважав себе кращим, розумнішим, сильнішим. А воно, бач, як трапилося…Ти міг і не ризикувати, адже про Яромилу я тобі ще не встиг сказати. Але ж попри все кинувся мене рятувати.

- Бо ти брат мій, - відповів тихо рятівник.

І не було чого додати, бо погляди їхні один на одного красномовніші були за слова. Та вже й підбігали до них інші учасники невдалого цього полювання. Бо помітили ще здалеку, що сидять княжичі. Зрозуміли, що трапилося щось.

Спритно ноші змайстрували, поклали Владислава й потягнули додому. Хтось за тушею вепра повернувся, хтось відправився повідомити про прикрий випадок всім іншим на галявину, хтось гукав і збирав нестримних гончаків. А благородні олені всією зграєю безпечно прогулювалися понад урвищем.