Глава 10

- Бери натомість мою Устину! – сказав князь Мирогнев, наче не доньку, а козу на базарі продавав. – Теж тиха, спокійна та й вродлива, як сам бачиш.

Кинув такий оцінювальний погляд на зблідлу Устину Мстислав і мовив зневажливо:

- Мала вона ще, скільки їй?

- Шістнадцять. От за два роки й зроблю з нею майстриню у рахівництві та веденні домашнього господарства. Матимеш вправну господиню. То як, домовилися? Тобі Устина, але викупу за Яромилу не отримаєш?

- Домовилися, але й посаг я зменшу, бо не тепер дружину матиму, а через два роки. А за два роки, знаєш, різне може трапитися.

Так і вирішили два старці долі юних та вродливих дів, за почуття їхні та бажання зовсім не думаючи й не хвилюючись навіть. А дівчата сиділи у заціпенінні, ні їсти, ні пити їм не хотілося. Яромила мигцем на Драгомира із журбою глянула, Устина непомітно намагалася сльози витерти, що капали солоними намистинками з очей.

Зажурилася й Зореслава, самій хотілося розревітися тут перед усіма, але ж стрималася. Навіть спокійно та шанобливо звернулася до чоловіка:

- Любий мій княже, а чи дозволиш нам з дівчатами самим попліткувати?

- Робіть, що хочете, - байдуже махнув рукою Мирогнев.

Попідіймалися похнюплені красуні й попрямували за Зореславою до її кімнати дівочі сльози лити.

Та Зореслава бурхливого потоку сліз не допустила. Першою взялася втішати Устину:

- Те, що вони собі запланували – це ще вилами по воді писано! За два роки багато чого можна придумати. Ти не страждай заздалегідь. Обіцяю тобі, що я тебе не покину і щось вирішимо.

Потім звернулася до Яромили. Встиг вже їй коханий на вушко прошепотіти, щоб Зореслави не боялася і зробила все, як та скаже. Одну мить щастя й мали ті бідні закохані в загальній метушні, коли на них ніхто уваги не звертав.

- Послухай, Яромило, хочеш огиду викликати у Владислава? Можу зробити так, щоб не бажав з тобою одружуватися.

- Звісно, що хочу, - скрикнула Яромила, схопивши Зореславині чародійні руки.

- Тоді не бійся і довіряй мені, – заспокоїла й так впевнено, ювелірно її палець кінчиком ножа проколола.

Зореслава з Драгомиром заздалегідь домовилися, що прийде той до неї через годину після них за відворотним зіллям. Тож коли почувся легенький стукіт у двері, Зореслава швиденько метнулася відчиняти.

Не стримався Драгомир, кинувся до своєї коханої Яромили. Обійняв міцно, припав до губ її спраглим, несамовитим поцілунком, немов були вони наодинці в цій кімнаті та в усьому світі. Ледь зміг відірватися від неї.

- Маю йти, сонце моє ясне, бо сказав усім, що захмелів, що вийду подихати свіжим повітрям.

Дивилася на нього Яромила своїми бездонними блакитними очима з надією, та світилися в тих очах одночасно такий разючий біль і така безмежна любов.

- Ти ж пам’ятаєш, Владислав має випити це зілля до дна! – давала настанови Зореслава.

- Так, пам’ятаю, все зроблю, – подивився ще раз з такою невимовною тугою на свою Яромилу та стрімко вийшов.  

А  дівчата ще довго горювали в кімнаті Зореслави. Хоч і в кожної з них була своя біда, але всі були однаково нещасні.

Тиждень гостював Мстислав у свого друга й майбутнього родича. А завершувався цей тиждень княжими ловами. Якраз і запорошило так гарно сліпучо-білим снігом. І сонце в день ловів світило яскраво, розмальовуючи зимовий ліс райдужними барвами.

Полювання планувалося на великого звіра. Загоничі ще вдосвіта вирушили в ліс шукати дичину. Відомо було, що стадо оленів десь поблизу бродить, тож всі очікували вдалого полювання. Висунулися величеньким обозом, бо князь Мирогнев собі й намет чималий звелів зібрати, і частування, і хутро, щоб укриватися. Бо морозець все ж добрячий вдарив.

Облаштувалися на галявині доволі зручно, так би мовити, з комфортом. Князь Мирогнев та князь Мстислав розвалились у дерев’яних кріслах, безперестанно п’ючи міцні напої та всілякі чоловічі справи обговорюючи. Бо першого знову скрутила надокучлива хвороба, гострий біль пронизував суглоби, яке вже тут полювання! А другий просто лінувався по лісах на коні гасати, не в тих літах вже ж був.

- Нехай он молодь за дичиною ганяється, - промовив поблажливо, на парубків головою кивнувши.

Княжичі ж біля коней готувалися вирушити до урвища, десь поблизу нього виявили благородного звіра зі своєю зграєю. Владислав увесь у піднесеному запалі був, Драгомир же їхав на це дійство з очевидною неохотою. Ще й десяток воїнів княжих також брали участь у ловах, тож вирішили для гарантованого успіху розділитися і піти у парах.

- Я з тобою піду, брате, - запропонував Драгомир, бо ж хотів з Владиславом усамітнитись і поговорити без зайвих очей про важливе. Цікаво йому було, чи подіяло зілля, чи відвернуло брата від Яромили.

- Мені байдуже з ким в парі бути. Головне, під ногами не плутайся, не заважай мені. А основний трофей все одно мій буде. Ходімо, поки не вирушили ще, хильнемо медового сидру, - вже й навіть по-товариськи запросив Драгомира у намет. 

А в наметі обговорювали серйозні теми. Князь Мстислав розповідав, як він охоронні загони організовував, щоб патрулювали околиці його князівства.