Глава 9

Зореславі знову наснився якийсь чудернацький сон. Що нібито вони з Глібом в Заліссі, як і колись, гуляють разом по зелених барвистих лісах. Тримає її ніжно Гліб за руку, дивиться закохано на неї своїми карими очима з незвичайними бурштиновими проблисками. Цілує так палко, трепетно, пристрасно. Обіймає міцно, до себе притискає. І вмить вже не красивий чорнявий хлопець цілує її, а потворне страшне чудовисько.

Прокинулася із криком Зореслава, задихала тяжко. Тут і Дормідонт поруч, як завжди, водички подав.

- Що знову це страхіття уві сні бачила? – співчутливо спитав.

- Ох, так. Що це за біда з цими снами. Може, з ним щось трапилося вже, з моїм Глібом? – дивилася на друга свого питально, ніби той  щось мав знати.

- Хто знає, Зоренько…Але, щоб там не трапилося, знай - я завжди тебе підтримаю і чим зможу допоможу.

- Як же ж мені пощастило з друзями, - радісно сказала й настрій змінився, веселою, усміхненою стала, домовичка свого обіймаючи. – Драгомир чудову ідею запропонував, так і зробимо. Швидше б вже те потепління.

Незмінний супутник Зореслави план Драгомира звісно, що знав. Задум був таким. Збирався князь Мирогнев якось ще давно добудувати на своєму князівському дворі господарський амбар для зерна, бо той  вже застарілий був. Дошки де-не-де прогнили й стріха в одному місці обвалилася. А ще хотів лазню розширити, бо була, на його думку, якась невелика. От і вигадав кмітливий княжич викликати робітників із тих сіл, що біля Сліпої гори лежать. Та не всіх підряд, а лише молодих, якраз віком близько тридцяти років. Глібу ж було двадцять вісім.

- Який твій Гліб? Як його зможу впізнати? - спитав у Зореслави якось під час їхніх вечірніх чаювань.

Бо ж збиралися разом частенько в Зореслави, чаї пили, солодощі їли, про важливе говорили.

- Вродливий він дуже, але такою, знаєш, чоловічою вродою.  Мужнє, вольове лице в нього. Чорне волосся кучеряве по плечі, очі темні, брови густі. Високий, вище мене. Може б і мені з тобою, поїхати? – просилася повсякчас.

- Це може бути ризиковано, бо Владислав однозначно поїде. Данину із поселень він завжди сам їздить збирати. А там як будеш поводитися весь час на очах у Владислава? Він же точно наглядатиме за тобою. І воїни всі йому вірні. Гарантую, що будуть пильно стежити за кожним твоїм кроком. Проте ти ж не будеш в кожну хату заглядати, розпитувати. А так чоловіків відповідного віку заберу, якщо не виявиться серед них твого коханого, то вже й тоді вирушимо ще шукати. Та й дорогою в них розпитаю, чи не було когось чужого серед селян. Звісно, великий період, майже десять років пройшло, так? Але ж мають пам’ятати, хто свій, хто приїжджий. Якщо вже серед них не буде Гліба, то поїду разом з тобою прямо до Сліпої гори. Якусь причину вигадаємо. Батько, думаю, що проти не буде.

- Твоєму батькові байдуже, з ким я поїду й куди, –  відповіла Зореслава й це була абсолютна правда.

Бо закінчився примхливий січень, почав лютувати нестерпний лютий, а на княжому дворі творилися дивні дива. По-перше, якось зовсім несподівано похолов князь до своєї молодої дружини. Якщо раніше які лишень пристрасні та сильні почуття ним не керували! Палка хіть, злісне роздратування, сильний страх та навіть жагуча ненависть! Але потім враз стало Мирогневу до Зореслави цілковито байдуже. Навіть уникав її, якщо бачив, що десь прогулюється, розвертався і йшов в іншу сторону. Її товариство стало для нього невимовно гнітючим. Голос дратував, зовнішня привабливість викликала лише відчуття огиди. І що він бачив в ній такого надзвичайного раніше? Нащо пов’язав з нею долю свою? Не розумів і картав себе за цей необдуманий вчинок. Не інакше як нечистий попутав.

Владислав казав батькові: «Подивися, он жінка твоя з сином також твоїм щодня час проводить: як не прогулюються разом, то в бібліотеці читають щось! Тобі це підозрілим не здається?»

«То для діла», - відповідав Мирогнев якось зовсім відсторонено.

А Зореслава дійсно дуже з Драгомиром здружилися. І були ці прогулянки та зустрічі для хлопця справжньою утіхою. Бо ж вдалося все ж таки мудрій Зореславі пробудити внутрішній стрижень у ньому. Та не лише для княжича була вірною подругою, зблизилася Зореслава також з юною князівною. З Устиною то як вийшло, перетнулися випадково вони в бібліотеці. Дівчина відразу піти хотіла, але ж зупинила її Зореслава, розмову завела.

- Не бійся мене, Устино. Я тобі не ворог. Сама без материнської ласки й любові зростала, знаю, як це тяжко. Ти заходь до мене вечорами, у нас із Драгомиром дружні посиденьки. Все ж разом веселіше, ніж одній.

Кивнула здивовано Устина, але ж того вечора таки навідалася до Зореславиних покоїв. 

Так і вийшло, що за короткий час утворився в чужій стороні табір своїх для княгині.

Що, звісно, було їй вигідно, особливо перед приїздом гостей. Бо чекали в Підгір’ї потенційну наречену Яромилу та її батька князя Мстислава. І до зустрічі дорогих гостей жваво готувалися та дуже гостинно їх зустрічали, коли ті прибули.

«Ото правду кажуть, яке їхало, таке й здибало», - думала Зореслава, з князем Мстиславом знайомлячись. Бо вже так схожі були двоє старих друзів між собою не лише зовні, а й паскудними характерами.

Знатний бенкет влаштували у князя Мирогнева. Столи ломилися від розмаїття вишуканих страв. Витончені звуки лютні та запальні мелодії флейти досконало поєднувалися з дзвінкими голосами співців. Фруктове вино та медовий сидр лилися рікою. Та коли вже досита наїлися, і хміль почав нав’язливо постукувати в голову, кивнув князь, господар бенкету, розважальному ансамблю, щоб притишилися та завів розмову про весілля.