Глава 8

Стара відьма Відана, коли проводила ритуал ініціації нової відьми Зореслави, обіцяла їй набуття незвичайних здібностей. Впевнено розсікла ножем долоню до крові, потім свою зморщену кістляву руку з брудними нігтями притискала до неглибокого порізу на білій ніжній руці дівчини.

- В тебе розвинеться інтуїція. Ти зможеш читати людину по її очах! Відчуватимеш, чи бреше, чи правду каже.

Словом, багато чого обіцяла стара відьма. І от тепер, сидячи перед княжичем, заглядаючи у його волошкові очі, намагалася зрозуміти Зореслава, чи просто цей хлопець викликає в неї довіру та приязнь, чи це вже прокинулась її надзвичайна інтуїція.

Драгомир теж такий насторожений сидів, ніби намагався здогадатися, що ж їй потрібно від нього. Спочатку трохи скутий був, але ж розмову перший почав:

- Ти часом не Спиридона провідувала?

- Так, в нього була, підлікувала трохи хлопця, – посміхнулася йому щиро.

- Хороша ти, Зореславо, жаліслива, – відвів очі, зніяковів трохи.

- Хорошим та жалісливим найтяжче жити на цьому світі, тобі так не здається?

- Ну, є таке, - посміхнувся і Драгомир.

- То, можливо, добрим людям варто вкупі триматися, підтримувати один одного? – почала Зореслава так здалеку.

- Знаєш, жінку, яка снігом управляє краще мати в союзниках, – мудро зауважив Драгомир, чухаючи свою вогненно-руду потилицю.

І додав із захопленням:

- Ох, це було так видовищно. Мені аж самому мову відібрало.

- То що, друзі-союзники? – простягнула йому руку свою, сміючись.

- Друзі-союзники, – потиснув відразу ту тендітну руку. - А розкажеш, що ти ще вмієш?

- Розкажу, обов’язково. Але спочатку хочу попросити тебе про одну послугу.

Піднялася Зореслава, підійшла до канделябра. Провела рукою крізь мерехтливий вогонь запалених свічок. А потім поглянула так пильно на Драгомира і зважилася все ж таки:

- Мені конче необхідно, щоб батько твій став до мене байдужим. Мені б тоді легше жилося і він би, може, заспокоївся. Є в мене таке зілля, яке непомітно треба підлити йому у вино, чи інший напій, байдуже. Але простежити, щоб він випив. Зможеш це зробити?

- Ну, думаю, що зможу. Батько й так постійно п’є після вашого одруження. Спробую, - подумавши, виправився, - зроблю.

А потім задумливо спостерігав за миготливими тінями від вогнів свічок, що танцювали по обличчю Зореслави, за плавними рухами руки її, яка й полум’я не боялася. І спитав:

- А скажи, Зореславо, чи зможеш таке зілля приготувати, щоб Владислава від Яромили відвернути?

- Зможу, є в мене заготовляння, але щоб відворот був на неї, мені необхідно додати краплю крові Яромили. Це, певно, буде складно зробити?

- Ні, не складно, - заперечив Драгомир. - Батько запросив їх в гості. Мають приїхати десь тижнів через два, якщо сніги будуть і саньми проїдуть, тож можемо все й зробити тоді.

Зореслава ж почала пояснювати те, що сама читала у відьомській книзі й що розповідала їй Відана:

- Драгомире, відворот не на все життя робиться, а років на два-три. Це, можливо, й вирішить спершу твою проблему, але ж ти й сам маєш боротися за своє кохання. Розкажеш мені, чому це ви з братом дівчину не поділили. Та як так трапилося?

І розповів Драгомир історію, що була не менш сумна й трагічна, ніж історія Зореславиного кохання.

- Ми ще з дитинства знайомі, я полюбив її ще з самого малечку. Яромила вона така…Вродлива, спокійна, ласкава, наче сонце. Очі її, мов безхмарне полудневе літнє небо, а волосся, як золотистий колос пшениці, – аж голос змінився в оповідача, мрійливим став, лагідним. - Знаєш, от дуже вже ми з нею схожі.. Читати любимо, щось нове дізнаватися. В мирі та спокої могли б прожити довге щасливе життя разом. Але батько, як довбень той, вирішив, що має йти вона за Владислава, бо той старший і кращий за мене. Хоча вона кохає мене, розумієш!!! А Владислав, по-перше, хоче мені насолити. А, по-друге, вона насправді дуже вродлива, тож, напевне, і йому подобається. Але ж він міг би відступитися. Яромила  - моя пара, вона відразу мене обрала. Для неї це весілля – страшна біда. Але як переконати впертого батька я не знаю.

Ох і болісно сприймала Зореслава чужу біду, занадто близенько до серця. А якщо йшлося про кохання, то взагалі! Аж сльози на очах виступили.

- Ти не маєш опускати руки. Ти повинен боротися за свою кохану, за своє щастя.

- Легко тобі казати! – скептично зауважив Драгомир. – Ти і сніг закликаєш, і вогню не боїшся. Он, не обпеклася навіть! А я - слабкий невдаха.

- Сила не завжди у фізичній міцності проявляється. Ти значно сильніший, ніж сам думаєш. Вір у себе, Драгомире, і борися, хоч би як тяжко й не було.

Не з вихваляння мовила наступні слова, а щоб надихнути його, якось розворушити:

- Я, знаєш, за своє кохання і душу нечистому не побоялася віддати.  Мій коханий Гліб зник десь під час війни. Я сім років чекала його, плакала ночами, батько мій де тільки не велів шукати його. А потім у відчаї я змовилася з темною відьмою, – прошепотіла зовсім тихо, але ж почув Драгомир. – Я говорила із самим…Він сказав, що Сліпа гора знає, де мій Гліб…Я б за нього й життя віддала, не лише душу.