Глава 7

Протягом усього свого життя Драгомир зростав і дорослішав із твердим переконанням, що будь-який прояв насильства – це зло. Він був дуже добрим, співчутливим хлопцем, таким, що й комашки не образить. Тому всі ці тренування, поєдинки, бої здавалися йому безглуздими й лише марною тратою часу. З народження хворобливий та слабкий фізично, Драгомир компенсував ці свої недоліки іншим: любив читати історичні та географічні описи, різні легенди, дослідження, стародавні книги. Хоч і невелика була батькова бібліотека, але ж якісь надбання там знаходилися. Він любив споглядати природні явища, насолоджуватися краєвидами, проте аж ніяк не битися.

Та серце, переповнене любов’ю та добром, чомусь отримувало у відповідь байдужість і жорстокість. Драгомир так і не зрозумів за своє життя, чому батько його не любить. Чи тому, що він не виправдав батькових сподівань, чи, можливо, тому, що батько й сам був слабкий духом та нещасливий.  

Але і гордість княжич мав, тож це ганебне приниження завдавало його власній гідності болючого удару.

Грався з ним Владислав, вже міг разів десять поранити чи проштрикнути тим мечем, але ж ні. Навалював блискавичними ударами так, щоб вкотре вже впав Драгомир. Послизнувся, не зміг вдало вивернутися і знову опинився на колінах. Хихотіння та насмішкуваті підколювання не припинялися ні на мить, та якось найобразливішим було те, що це все відбувалося перед очима Зореслави.

А Зореславі також було дуже прикро той глум споглядати.

- О, і люба матінка завітала на виставу. Подивись, княгине, як справжній чоловік б’ється! – вихвалявся Владислав.

Не витримала, хоч і розуміла, що викриває себе, що зрозуміють всі і бачитимуть її здібності. Але ж не могла інакше. Почала читати про себе заклинання, ледь ворушивши губами. Легкий порух руки та зненацька м’яко падаючий невеликий сніг почав пришвидшуватися і закручуватись у невпинний вихор. Однак скручувався  той потік лише в одному місці тренувального двору, от тільки біля Владислава, і  лупив холодний мерзенний сніг йому в обличчя, застилаючи очі. Чи то раптовість, чи незвичність цього процесу так спантеличила його, що й меча досвідчений воїн кинув на землю, обома руками почав очі протирати, відмахуватись від тої оскаженілої віхоли. І треба ж такому трапитися, що княжич Владислав сам послизнувся та необережно впав прямісінько на свій меч. Неглибоку подряпину на долоні, певно, що й не відчув. Однак кров дрібними краплями покапала на ледь покриту білим снігом землю. А снігова круговерть так же раптово припинилася.

- Кров пролита, князю? – спитала голосно, насмішкувато, не зводячи очей з протилежного балкону.

І напевно, добре, що досить далеко навпроти сидів її чоловік, і не бачила Зореслава очей князя, бо світилися вони жагучою ненавистю і  невимовним страхом. І не було зрозуміло, що переважало.

Піднявся й Владислав, також насторожено поглянув на величну й таку незбагненну для всіх жінку. Здивування, нерозуміння, острах в очах очевидців цієї події Зореслава вже не бачила, бо, не дочекавшись відповіді, розвернулась і стрімко пішла геть.

Мирогнев же гнів свій, як завжди, на слабших випустив. Прислужник, той, що вино наливав і поруч із ним стояв, вражений неймовірною картиною снігової круговерті й не помітив навіть як пролив вино на одяг князя і ковдру, в яку старого чоловіка закутали.

Плеснув вино  з келиха князь в обличчя хлопчині й почав гамселити його тим металевим кубком. А потім, коли напад люті пройшов, то й сам втомлено пошкандибав до своїх покоїв. 

Так і пройшов той шалений день в неспокійному Підгір’ї. Хто свій відчай вином заливав, хто цілий день свою майстерність відточував, чи то в бойовому мистецтві, чи в умінні відьмувати. Але всі члени сім’ї підгірського князя позачинялися в своїх покоях і ніхто нікуди й носа не показував.

А надвечір помітили  серед челяді молоду княгиню.

Зайшла в кухню тихо. Без пихи спитала ввічливо, де знайти того прислужника, якому князь зранку обличчя розбив. Огрядна кухарка Серафима перелякалася, хреститися почала. Тихо мовила:

- Ну все, тепер і худоба вимре й діти малі хворітимуть.

- Ніхто не помре, все добре буде. Я біду не накличу, – терпляче й спокійно відповіла на те Зореслава. І посміхнулася так щиро й приязно малому кухаркиному сину.

Ждана, яка в цей час на кухні крутилася, визвалася провести княгиню до того бідолашного.

Дісталося хлопцеві добряче. Лежав у людській, великому приміщенні спеціально для слуг призначеному. Підійшла до нього Зореслава, присіла поряд з ліжком його, а хлопець одразу злякався, дивилися ті очі з жахом на красуню-княгиню.

- Не бійся мене, хлопче. Я не цілителька, але мазі дієві маю. Зараз обличчя твоє підрихтуємо трохи, а то князь зовсім з глузду з’їхав. Нащо так людей калічити?

Дістала з кишені своєї шерстяної сукні якусь баночку й почала пальцями ніжно ту мазь на обличчя постраждалого намазувати.

- Не гарантую, що шрамів не буде, але загоїться швидше. Не бійся мене, хлопче. Те, що можу деякими стихіями управляти, не значить, що у мене чорна душа і зле серце.

- У вас дуже добре серце, княгине, – вже й осмілів трохи, лупатими очима своїми вже й без страху поглядав на Зореславу, імовірніше з вдячністю.

- Як тебе звуть? – спитала, завершуючи вже свої маніпуляції.