Глава 6

Князь Мирогнев сидів похмурий і злий у малій трапезній залі. От же ж сюрприз йому доля підсунула з цим одруженням! Вчорашнє похмілля немилосердно било в голову, але трохи послаблювалося від нових порцій терпкого, п’янкого вина. Дивився на синів своїх із безпідставною люттю і навіть шматок не ліз у горло. Снідали втрьох. Бо Устина наче прихворіла, не вийшла. А молоду княгиню ніхто не позвав. Та й відомо було князеві, що наказала Зореслава подавати їй їжу в свої покої. Служниця Ждана все доповіла зранку Владиславові.

- Ти звелів їй речі всі обшукати? Дав настанову, як стежити за нею? Щоб підслуховувала постійно, що там в її кімнаті відбувається, – гиркав князь на Владислава, саме Ждану й маючи на увазі.

- Так, пригрозив ще й покаранням. Сказала, що все зробить як слід, - відповів Владислав. Але ж не міг не дошкулити словами батькові:

- Казав же тобі, батько, що погана про неї слава ходить. Хіба що лінивий про це не говорив! Та ще й так тебе принизила. Тепер біду накликали на все князівство, зміюку таку пригріли.

Драгомир теж вирішив зауважити дещо:

- Батьку, а ти впевнений, що не здалося тобі, може, то тіні якось падали химерно? Ти все ж таки вчора забагато випив.

Але словами такими ще більше князя розлютив, хоча, здавалося, куди ж більше. І так зранку всю лють князя відчували на собі домочадці. Служницю вдарив, меблі у своїй кімнаті поперевертав, глечики порожні з-під вина побив. Гармидер такий влаштував, що страх. І на Драгомира визвірився:

- Ти ще мене повчи, скільки мені пити!!! Не здалося, бачив ту нечисть перед собою, так як тебе зараз, – і гепнув зі злобою кулаком по столу. – Я от одного не розумію, що мені тепер з нею робити, – підпер голову руками, насупив брови. Ох, тяжкі думи снували над князем.

- А що, спалити її як відьму, та й усе! – запропонував свою геніальну ідею Владислав.

Та Драгомир заперечив ту думку:

- Не можна цього робити. Князь Біловод за смерть своєї доньки, та ще й таку ганебну, на нас точно війною піде. Нам війна зараз ні до чого. А в князя ще й друзів багато, у нього добросусідські взаємини з усіма. Матимемо великі проблеми,  якщо Зореславі шкоду заподіємо.

- А ти розумний у нас, так? – знову чомусь на молодшого сина почав нападати. Ох, не любив його князь. Помітно було.

- То може й у поєдинку покажеш розум свій? Бо балакати – так дуже розумний, а на ділі – то здихля справжнісіньке, та й усе!

А потім і зовсім страшне мовив:

- Щоб зараз же йшли мені на тренувальний двір! І билися на мечах, але на бойових, чули мене? До першої крові, а я споглядатиму, хто з вас розумніший.

Зона для тренувань була облаштована у внутрішньому дворі. Відкритий простір, оточений з усіх боків високими дерев’яними стінами з розгалуженими проходами, з відкритими, змайстрованими на другому поверсі, балконами. В декількох місцях були зроблені дерев’яні спускові сходи. А ті відкриті балкони плавно переходили в коридори, що вели всередину будинку. Наче й захищена від вітру місцина, але ж із сіруватого неба неквапливо падав лапатий сніг. І зовсім це було недоречно для поєдинку, бо стояли сини князя посеред двору в одних сорочках та легких штанях.

Добре, що хоч босоніж не відправив дітей силою мірятися. Сидів зверху, на другому поверсі, прислужник поряд вино тримав, теплу ковдру принесли йому, ноги закутали. І не відчував Мирогнев ні любові, ні жалю до своїх власних дітей. Лють і злоба оселилися в серці князя. Принизити хотів будь-кого, хоч і власного сина, байдуже. А те, що світить Драгомиру лише приниження та ще й, не дай Боже, поранення здогадувалися усі. Добре, що хоч небагато глядачів було цієї ганебної вистави. Декілька прислужників та з десяток князевих воїнів, які, звісно, Владислава підтримували, бо був він майстерним, сильним воїном. Не лише прикладом для наслідування, а й другом для них.

Драгомир стояв, чекаючи, поки брат першим почне атакувати. Вже тіло починало дрижати від холоду чи від страху. Стискав слабкими руками той важкий сталевий меч і очей не зводив з брата. Драгомира найбільше цікавило те, як далеко зайде брат у прагненні поглумитися над ним і принизити його.

А Владислав ходив кругами навколо нього, зверхньо посміхався. Грався з ним, як кіт із мишею. А кинувся, мов лев чи тигр, одразу напираючи, атакуючи. Звісно, старший брат сильнішим був, майстернішим. Сипав на нього нещадними ударами зліва, справа. Меч навіть з однієї руки в іншу хвацько перекидав, бо вправно міг управлятися з мечем обома руками.

І п’яти хвилин не пройшло, як Драгомир почав втомлюватися. Вже й розумів, що програє. Цікавило лише: поранить чи ні його брат, бо до крові ж батько наказав. Послизнувся, впав, чим викликав гучний регіт батькових вояків. Та й Владислав розсміявся:

- Слухай, ну це вже зовсім не цікаво. Ти хоч трохи захищайся, бо справді наче здихля якесь, а не чоловік.

Піднявся Драгомир, став у захисну стійку, але ж навіть і не спробував брата атакувати, лише відбивав ті сильні, безжалісні удари.

Секунду відпочинку мав, поки Владислав знову театрально вихвалятися почав, викручуючи однією рукою своїм мечем. Сніг лапатий розганяв, ніби узори якісь в повітрі вимальовував.

Поглянув Драгомир з докором на батька, ніби питаючи подумки, чи задоволений він. Кинув швидкий погляд на балкон і в протилежну сторону. І раптом помітив, що стоїть там і дивиться на них Зореслава.