Глава 5

Ще темна підмерзла земля не встигла вкритися першим снігом, як прямувала Зореслава вже вкотре до лісової хатини відьми. Пробиралася через похмурі, вже позбавлені осіннього листя, голі хащі. Сама несла ще й торбу важку на плечах, бо охоронців своїх подалі залишила, на галявині. Нехай краще не споглядають їхню науку. І так вже ширилися чутки і про неї, і про ритуали їхні відьомські. Сама ж дорогу добре знала. Розуміла, що потім нескоро потрапить до Відани, бо як засипле снігом густий ліс, тоді точно не пробереться. Тож і тягнула своїй наставниці то якісь харчі, то теплі речі.

- Ох, знову ти мені всякий непотріб принесла, - бурмотіла Відана, розбираючи торбу. – Все життя без тебе жила та якось же зимувала. В мене є погреб, а там і запаси, та й сховок маю, де в морози можна перебути, або ж магію свою застосую, щоб зігрітися. Вогонь начаклую. Якщо будеш старанно вчитися,  також цю науку опануєш. А ти краще б монетами віддячила за мої старання. Навчаєш тебе, час свій витрачаєш, а все без пуття.

Але й помітила Зореслава, що старій буркотусі все ж приємна така турбота. Звикла вона до своєї учениці. Навіть прибиралася вже перед приходом Зореслави й стріху трохи підлатала, бо помітила, що мерзне дівчина.

- Ну,  ти хоч вчила заклинання? – суворо так спитала.

- Вчила, але щось мені важко йде це навчання. Вітер трохи навіяти можу. З дощем ну ніяк не виходить. Напередодні вдалося приворот зробити. Килина, служниця моя, кохає кухара нашого, а він байдужий був до неї. Але після мого зілля враз змінився до Килини. Заклинання відвороту добре знаю, зілля по ньому варила, але немає на кому спробувати.

- От що ж мені за напасть з такою ученицею безталанною…Вітер трохи навіяла, приворот зробила… Я тобі стародавню відьомську книгу не просто так дала, а щоб все напам’ять вивчила.

І знову почала бідкатися на долю свою нещасливу відьомську, на ученицю нездібну. Але ж до ритуалу  готувалася. Коли вони вдвох почали читати заклик до Повелителя, Зореслава вже й не сподівалася, що в них щось вийде. Повторювала завчені слова без емоцій, без сподівань.

Але раптом по підлозі почав клубочитися густий чорний дим. Відана відразу бухнулася на коліна, причитала щось на своєму, билася в поклонах. Зореслава ж вирішила на коліна не падати, зберігати гідність та гордість, князівна ж вона, чи не так? 

А дим повільно розвіявся, і вже перед відьомським товариством стояла чітко окреслена чоловіча тінь. І сама собі дивувалася згодом Зореслава, бо в цей момент зустрічі з найголовнішим Повелителем і володарем всіх нечистих сил, вона його аніскілечки не боялася. Роздивлялася з цікавістю плавні риси обличчя, які проглядалися на темному силуеті, яскраво червоні, але  такі схожі на людські за формою великі очі.

Трохи моторошно стало від голосу Повелителя, низького, басистого, глибокого, від якого сироти виступали на всьому тілі та який аж ніяк не міг належати людині.

- Нащо ви кликали мене, відьми? – почулося ніби звідусіль.

- Мій Повелителю, це Зореслава, новостворена відьма, пройшла ритуал. Як прийде час, я передам їй свої знання й свій дар, - торохтіла стара чаклунка, так з колін і не піднявшись. – Вона хоче в тебе дещо спитати.

- Я знаю, Відано, – відповів відьмі, а дивився весь час на Зореславу, ніби полум’ям обпікав.

- Що ж ти, хочеш Зореславо? – чи здалося їй, чи справді було якесь співчуття і приязнь в його демонічному голосі.

До того ж Повелитель все більше й більше матеріалізувався. Вже не примарна тінь, а цілком реальний чоловік в темному одязі стояв перед ними. І був він ні красивий, ні потворний. Ніяк було не визначити ні вік його, ні особливостей зовнішності розгледіти. Ба більше, коли Зореслава потім намагалася згадати риси його обличчя, їй це не вдалося.

- Я бажаю знати, де мій коханий Гліб? І чи живий він? Що ж з ним трапилося?

- Хм, він живий,  от що трапилося з ним…Сліпа гора дасть тобі відповідь.

Зореслава дивилася на нього очікувально, сподівалася, може ще щось суттєве скаже, але Повелитель несподівано зовсім інше промовив:

- Що ж робити з тобою…Слабка, не навчена…Ще й чуйна, душею добра…Як ти будеш темною відьмою, Зореславо?... Прибудеш додому, побачиш подарунок від мене, – і зник так же раптово, як і з’явився.

А коли Зореслава повернулася додому, то дійсно отримала незвичайний, зовсім не очікуваний подарунок. Однак знайомство спочатку не дуже приємним виявилось.

Щойно дівчина прокинулася після тяжкої подорожі у лісові хащі, як побачила біля ліжка невідомого патлатого чоловічка. Злякалася, закричала. Зашикав на неї Дормідонт, бо й сам перелякався того крику. Ну а потім подружилися, звісно. Корисні здібності мав Дормідонт, допомагав своїй господині всіляко. Згодом Зореслава й швиденько план придумала. Просити батька допомогти шукати Гліба – марна справа, боялася лише розізлити його. Згадала, що до неї сватався два роки тому підгірський князь. Ідея вирушити до Сліпої гори законною княгинею їй більше подобалася. З князем Мирогневом якось трохи незручно вийшло на тому сватанні, але винахідлива дівчина не планувала надовго його дружиною залишатися. Щойно Гліба знайде, так і покинуть Підгір’я. Головне було – його знайти. Стільки років минуло. Ох, хвилювалася Зореслава, щоб він не розлюбив її часом. А раптом і взагалі з іншою?

Повідомила батькові про свої наміри стосовно заміжжя. Біловод спочатку категорично проти був: