Глава 4

А починалася ця історія ніби справжнісінька казка. Адже хіба буває так у житті, що закохані ніяких перешкод своєму коханню не мають? З самого дитинства знала Зореслава, що призначена долею і волею батьків сусідському княжичу Глібу. Батько його був найліпшим другом князя Біловода. Між сусідами за все життя не виникало жодних конфліктів,  протистоянь чи непорозумінь, жили вони в мирі та дружбі. І старший син Гліб був вродливим, вправним, хорошим хлопцем. Так вони вдвох із Зореславою разом і зростали. Адже часто Гліб гостював у Заліссі. Ще з дитинства наглядав за нею, оберігав. А коли князівна подорослішала, то зрозуміли вони вдвох, що не лише зобов’язання керує ними, а  палке, щире, прекрасне й чисте перше кохання. 

І як тільки минуло Зореславі вісімнадцять літ, так і розпочали в обох князівствах грандіозну підготовку до весілля. Неймовірно щасливою була юна князівна в той час, бо й життя свого без смаглявого, кароокого Гліба не уявляла. Кохала його всім серцем, всі думки та мрії лише про нього й були.

Та як воно завше буває, раптом зненацька трапилася жорстока, кровопролитна й жахлива війна. Варварське військо, загарбники із східних племен, напали на віддалені князівства. Але Гліб, як хоробрий воїн, сказав рішуче своїй коханій: «Сьогодні вони там, а завтра будуть під нашими стінами. Я повинен іти й допомогти зупинити цю навалу». Зібрали чимале військо й,  замість весілля, відправили молодого княжича на війну.

А Зореслава чекала. Через рік славетне військо повернулося з перемогою і майже без втрат. Ворожих нападників цілковито розбили, а ті, хто в живих залишились, з ганьбою повернулися у свої далекі степи. Але разом з переможною звісткою невимовний біль і журба нахлинули на всіх. Бо княжич Гліб зник!!! Найхоробріший та наймайстерніший воїн, взірець для війська та народу, просто десь пропав після запеклої баталії. Не було його ні серед мертвих, ні серед поранених. Звісток про полонених також не надходило. Де дівся княжич після битви – невідомо.

Князь Біловод всіляко сприяв пошукам, бо бачив же, як страждає його дочка. Де тільки княжича не шукали. У всі відомі князівства відправляли гонців з зображенням Гліба. У всіх торговців, які до Залісся заїжджали, нещасний батько нещасливої нареченої розпитував і за винагороду, звісно, доручення їм давав, щоб дізнавалися та повідомляли, якщо щось почують. Та ніхто нічого про княжича не чув. Як у воду канув.

Сім років…Сім довгих років чекала, страждала, а все ж таки вірила бідолашна Зореслава. Проте відчайдушні спроби знайти Гліба успіхів не мали. Вже й родина Гліба давно втратила надію, що він живий. Батько його помер, молодший брат одружився, став князем. Ніхто про старшого брата вже й не згадував навіть. Та й князь Біловод, втомлений нескінченними пошуками, позвав якось до себе свою доньку на відверту розмову й сказав їй:

- Донечко моя люба, старий вже я. Час мені й про тебе подбати, знайти тобі достойного чоловіка. Хочу бачити тебе щасливою, з діточками. Пора вже забути свого Гліба. Моє серце болить разом з твоїм. Але ми зробили все можливе й неможливе, доню моя. Відтепер зустрічатимемо всіх, хто бажає до тебе посвататись, як дорогих гостей.  Будеш виходити до потенційних наречених і, можливо, хтось із них розтопить цю кригу в твоєму серці.

Ох, лукавив князь Біловод стосовно себе, бо був він, хоч в літах, але статним, видним чоловіком. Адже старість різною буває. Чи такою, як у Мирогнева: немічною, хворобливою, злісною. Або ж такою, як у Біловода: достойною, мудрою, спокійною. У свої похилі роки був Біловод ще доволі красивим чоловіком. Мав міцне, м’язисте, загартоване у боях, тіло та гострий розум. Але ж так і не знайшов собі пару після ранньої смерті дружини, бо відрадою та душею його була Зореслава. Тому і сказав їй досить жорстко, щоб про Гліба більше не згадувала, що й  чути про нього більше нічого не хоче. Це було його останнє слово: «Обирай собі будь-кого за чоловіка, нічого тобі  не скажу. Але, щоб про Гліба я більше жодного слова не чув. Пам’ять про нього лише крає твоє серце і не дає жити своїм життям.»  

Зореслава батька уважно слухала, на його умови погодилась, але ж і сама одне прохання мала. Сказала батькові:

- Добре, я не згадуватиму Гліба. Але є в мене одне прохання. Живе десь у віддалених наших лісах одна дуже сильна відьма Відана. Дозволь мені, батечко, туди з’їздити. Спитаю ще в неї за Гліба свого, якщо й вона не знатиме нічого, то так тому і бути. Буду приймати залицяльників і обирати собі чоловіка.

І Біловод дозволив, бо ж любив свою донечку понад усе. Відправив її з охороною шукати бозна-де ту відьму.

Відана, дійсно, жила в таких хащах, що ледь знайшли. Та ще й характер нестерпний мала. Накинулася відразу на непроханих гостей, навіть у халупу свою напіврозвалену не запросила.

- Геть ідіть! Унадилися тут, я вам не князівська радниця, щоб поради давати!!!

Але, побачивши чималий мішечок із золотими монетами, якось подобрішала.

- Ходімо зі мною дівчино. А ви тут залишайтеся, - наказала охоронцям.

Хатина Відани була стара, занедбана. Висіли по кутках якісь сухі трави, на подекуди дірявій стелі виднілася, певно, що столітня павутина, бруд і мотлох був кругом. Моторошне враження справляла ця оселя, та й господиня цієї халупи якось лякала більше, чим схиляла до відвертої розмови. Очі чорні, як темна ніч, волосся сиве, розпатлане, й одягнена була в одне лахміття.  Та Зореслава була непохитною у своїх намірах. Зайшла, сіла на майже розвалений стілець і всю свою історію докладно переповіла. Відана метушитися почала, збирати трави якісь по усіх закутках. Поставила пічний казан у розпалений вогонь, одночасно щось бурмотіла на не відомій дівчині мові.