Глава 3

У високих канделябрах м’яко палахкотіли воскові свічки, кидаючи химерні тіні по затишній, просторій кімнаті Зореслави. Плавно освітлювали вони і дерев’яні різьблені меблі, і сніжно-білу застелену постіль, і тацю з фруктами на столику, і глечик солодкого вина. В кімнаті відчувався насичений, приємний квітково-трав’яний запах лаванди. Ох, романтична була атмосфера, якраз відповідно до першої шлюбної ночі. Проте молода дружина, очевидно, мала іншу думку.

Зайшовши в кімнату, Зореслава відразу до дамського столика свого підійшла, сіла біля великого дзеркала, почала розчісувати довге, густе волосся, на князя скоса у дзеркало поглядаючи. Він розгублено зупинився, тупцював біля входу, але все ж таки підійшов до неї. В маківку поцілував, потім до шиї нахилився, слинявими губами поривався вушко поцілувати, але зупинила його Зореслава.

- Зачекай, княже, з любощами, поговорити треба, – зиркнула так сердито очима своїми. І погляд сірих очей крижаний був, наче той холодний вітер за вікном.

- Чи ти знаєш, княже, що я відьма?

Подивився на неї в дзеркало, ледь не розсміявся.

- Та щось там чув, якісь плітки. Не вірю я в ці нісенітниці, моя Зоренько.

Вже й обернулася до нього, дивлячись знизу вверх, серйозно так мовила:

- Це правда. Я свою душу віддала нечистим силам. Я – темна відьма, – всі карти розкривала, дивлячись на спантеличене обличчя князя. Але ж помітно було, що не вірив. А Зореслава продовжувала:

- Є одна обов’язкова вимога для мене, княже. Для свого Повелителя маю залишатися цнотливою, жоден чоловік не повинен мене торкатися. Він за мною стежить, – додала тихо. - А тебе я обрала своїм чоловіком, бо здаєшся ти мені порядним, добрим, мудрим, який може стати надійним другом і бути мені, як батько, - брехала так правдоподібно.

Та князь не повівся на цю брехню, сіпнув її грубо до себе, обійняв, гнівно кажучи:

- Ти думаєш я в це повірю, Зореславо?! Не грай зі мною в ці ігри, бо в гніві я страшний. Ти - моя жінка, тож будеш цілковито й повністю моєю. Зрозуміло? – гаркнув так злісно.

А потім раптово вирячив очі та немигаючим поглядом втупився в стіну. Бо на ній, крім чудернацьких малюнків від палахкотливих свічок, почало з’являтися щось дивне. Величезна тінь заполонила собою всю стіну, сковуючи в несамовитому страху всі рухи князя. Так і закляк, це чудовисько споглядаючи. Це був величезний патлатий монстр, з червоними яскравими очима, здоровенними ручиськами з гострими кігтями, які так і тягнулися до князя. Весь покритий коричневою шерстю, він здавався цілком реальним і зовсім не був схожий на якусь ману чи привида. Відкривав загрозливо свою величезну зубасту пащу й ніби поривався чи то вкусити, чи навіть з’їсти невдатного чоловіка.

- Ох, - відійшовши від князя, мовила відьма, - попереджала ж я тебе! Постійно стежить за мною, нікого не підпускає.

А князь ніби оговтався від шоку, несамовито закричав, позадкував до виходу та стрімко кинувся геть. Підійшла Зореслава до дверей, сміючись, зачинила їх на засув. Взяла тацю з фруктами, поставила на ліжко, якому так і не судилося стати ложем пристрасного кохання, і повчально промовила до страхітливого чудовиська:

- От нащо ти так, Дорміку? Можна було б трохи полякати, без цієї вистави. Не вистачало ще й, щоб він тут дуба дав, в моїй кімнаті.

Моторошний Дормік почав різко зменшуватися в розмірах, трохи видозмінюючись, а потім і взагалі перетворився на метрового звичайного чоловічка, дуже патлатого, але з цілком нормальним людським обличчям.

Стрибнув вправно на ліжко й почав наминати фрукти, одночасно і жуючи, і розмовляючи:

- Не подобається він мені, Зорю. Огидний весь такий, потворний, тьху! - сказав той, хто хвилину тому був страхітливим монстром.

Зореслава вже переодяглась у нічну сорочку, сіла на ліжко поряд з Дорміком, також почала фруктами ласувати й зі своїм другом базікати:

- Це був єдиний дієвий план.

- Ох, сумніваюся. Хоч би він нам не нашкодив: і план, і князь, і весь цей пригодницький авантюризм, – все докоряв Дормік своїй господині. 

Власне кажучи, він був наслідним домовим, Дормідонтом тридцять сьомим. Всі його далекі пращури й близькі родичі були домовими, з давніх-давен мали свої оселі, охороняли домівки. І були там більш повноправними господарями, ніж люди. Але так вже склалося, що йому Повелитель наказав бути при Зореславі, де вона, там і він. Не до дому прив’язаний, а до своєї господині. Дормідонт міг при потребі набувати такої от жахливої подоби чудовиська, яка дуже налякала князя, а міг бути й невидимим. Матеріалізувався лише в таку милу й одночасно дивну людську подобу.

Зореслава ніжно погладила свого дивака по розкуйовдженому волоссю:

- Не хвилюйся, все буде добре! У нас все вийде. Яка твоя думка про нашу нову сім’ю?

- А яка…Владислав – мерзотник, відразу видно. Устина – юна й незріла. Скільки їй, п’ятнадцять-шістнадцять? З Драгомиром варто зійтися, начебто найпорядніший з усіх. Але я ще не зрозумів остаточно, чи вартий він нашої довіри. З князем все ясно, тьху на нього, старий похітливий негідник. Ох, як ти навигадувала про мене, - й розреготався так щиро, голосно. – Де я, де Повелитель. Якби наш володар за кожною своєю відьмою так стежив. Нема йому чого робити!