Глава 2

А вже коли трохи відпочили з дороги та вся сім’я трапезувала у великій залі, тоді й мали змогу розгледіти молоду княгиню. Зайшла рішуче, сповнена вся гордовитої гідності, зайняла своє законне місце поруч із сивочолим князем. І справді, була вона дуже вродлива. Правильні, витончені риси обличчя, осяйна, чиста шкіра й увесь її вигляд свіжий та променистий говорили про те, що недарма звалася вона Зореславою, як вранішня чи вечірня зоря. Роздивлялася родичів чіпким поглядом своїх незвичайних сірих очей з яскравими чорними райдужками. Темне довге волосся й не заплела навіть, блискучими хвилями спадало воно на плечі.

На сімейну вечерю зібрав князь лише найближчих та найрідніших, щоб і справи родинні вирішити в тісному колі та й з дружиною ближче познайомитись. Він не міг збагнути, що ж керувало Зореславою. Чому ж його, посіченого роками, обрала? Прагнув розгадати цю дивовижну красуню, яка ж тепер йому належить, чи не так?

Розмова легка й невимушена велася за столом. Князь за господарство розпитав, за здоров’я домочадців. Зореслава ж переважно мовчала. Але вже як запитували про Залісся, про життя її, то відповідала розумно, виважено. А згодом і сама почала цікавитися. Звернулася шанобливо до князя:

- Мирогневе, а чи велике князівство ваше? Багато сіл належить до Підгір’я?

- О, нова хазяйка швидко взялася до виконання своїх обов’язків, - скрививши своє гарне лице, мовив уїдливо так старший син Владислав.

Широкоплечий, статний парубок, немов усім виглядом своїм випромінював міць і звитягу, хоробрість та молодецький запал, який притаманний парубкам в його віці та в його статусі. Зрозуміло ж, перший князів син, наступник, улюбленець жінок та меча. Змалечку, певно, зі зброєю управлявся, тренувався, про що й свідчило міцне, м’язисте тіло. Але ж щось таке неприємне, підле було в виразі його вольового обличчя й очі його яскраво-блакитні, немов літнє полудневе небо, зневажливо й зверхньо дивилися на всіх.

Князь слова сина проігнорував і, попиваючи солодке вино, почав Зореславі розповідати про свої володіння. Велике князівство було, багате. Та й Зореслава так уважно слухала, захоплено всім цим цікавилася, ніби й насправді хотіла бути повноправною господинею. Спитала також, між іншим:

- А біля Сліпої гори є поселення?

- Є, три села та жителів там не дуже багато, може зо дві сотні набереться, але невідомо як цю зиму переживуть, - відповів князь.

Сліпа гора була ніби визначальною особливістю цього князівства. Височіла засніженим богатирем, наглядала велично над всіма лісами, селами й життям підгірців. Майже з кожного куточка чималого князівства можна було її побачити. Та ще й природа, рихтуючи цю гору, ніби майстерний шедевр створила, адже біля самої верхівки скелясті виступи так були віртуозно поєднані, що складалося враження ніби має гора величезні заплющені очі. Тому й назвали в давнину цю гору Сліпою, а князівство - Підгір’ям.

- Але ж до Сліпої гори не добратися, поки крига не скресне, - зауважив середній син князя Драгомир. Побачивши, що Зореслава зацікавлено поглянула на нього, пояснив:

- Щоб потрапити в ці села, річку треба перепливати широку.  В теплу пору року з цим питань не виникає. А в холодну, коли мороз несильний, це небезпечно вкрай – лід тонкий, можна коней потопити й самому непереливки буде.

Приязно й доброзичливо посміхнувся Драгомир задумливій Зореславі, проте зніяковів якось. Бо вона й ніби дивилася на нього, однак своє думала. Він зовні був дуже на брата схожий. Але якщо старший відразу зрозуміло, що гоноровий нахаба, то молодшого брата назвала б Зореслава скромним тишком. Якщо й поглядав на мачуху, то більше замислено, щось собі розмірковуючи. Ім’я його ніби найкраще передавало характер, бо здався він Зореславі миролюбним і хорошим, тим, з ким в першу чергу варто дружбу заводити.

Всі вони, особливо юна Устина, яка за весь вечір слова не промовила, були доволі гарними - рудоволосі, у веснянках, немов сонцем поціловані, світлоокі. Можливо, й старий князь в молодості красенем був. Та нині у зморшках увесь, з червоними висипами на лиці, зі своїм сивим довгим волоссям, яке недбалими пасмами звисало на згорблені плечі, зовсім не пара він був осяйній Зореславі. Проте князь точно так не вважав. Хтивими, спраглими поглядами кидав на неї й поривався за руку взяти та марно.

Молода княгиня на це не зважала, знову тими селами зацікавилася. Звернулася до Драгомира:

- І що мостів немає ніяких, не можна перейти на той берег? – спитала здивовано.

- Які ж там мости побудуєш. Один берег річки крутий, другий пологий. Та й звикли вже селяни, нормально й без нашого нагляду  ці місяці живуть. В березні-квітні вже можна буде навідатися до Сліпої гори, або ж...

- Та треба й данину зібрати, бо батько ж мені весілля обіцяв, - грубувато так перебив брата Владислав, з осудом на батька поглядаючи, - собі як припекло так бігом жінкою обзавівся, а мені до весни чекай, а то й до осені.

- Батьку, - звернувся до князя Драгомир, - ти не передумав? Можливо, не варто сватати Яромилу йому. Владиславу байдуже, з якою жінкою жити, ложе ділити та й взагалі… А Яромила…

- Про все вже домовлено, сказав же, - грюкнув кулаком по столу розсерджений князь так, що аж запечена осетрина підскочила й келих перекинувся, заливаючи білу скатертину червоним вином.

- Це вигідний шлюб. Яромила за Владислава піде, а не за такого нікчему, як ти, – і геть розізлився, але чомусь не на образливі слова старшого сина, а на ввічливе прохання молодшого.