Молоду княгиню зустрічали з острахом. Пронизливий січневий вітер нещадно бив в похмурі обличчя, не розбираючись, чи то князів син стояв, чи звичайний прислужник. Очевидно було, що це несподіване одруження старого князя з молодою дівчиною нікому не в радість. Дорослі діти князя стояли невеселі, бо не знали, чого ж очікувати від нової матінки. Дворові люди боялися, бо навіть і до далекого Підгір’я доходили нехороші чутки, що нібито єдина донька заліського князя - відьма й водиться з нечистою силою. Чутки, звісно, й неправдиві бувають, але хтозна.
Та ще й пам’яталися події дворічної давнини, коли від’їжджав князь Мирогнев на сватання в неблизьке Залісся, але з ганьбою назад і повернувся. Бо гордовита Зореслава, як розповідали згодом, до князя вийшла, частувала, ввічливі бесіди з ним вела, а потім наче відро води на голову вилила, зверхньо бовкнула: «Ви, княже, старший, ніж мій батько! Хотіли б для своєї Устини долі такої? Вийти за старого, хворого нелюба?» Почервонів увесь князь, зніяковів, але ж образу проковтнув. Мирогнев і дійсно хворів. Як скрутить подагра, ледь ходив скоцюрблений та й на лиці був зовсім не красень. Тому й дивною та незрозумілою для всіх була ця забаганка Зореслави.
Але коли заліський князь прислав гонця зі звісткою, що Зореслава передумала й згодна вийти заміж за Мирогнева, той ні хвилини не думав. Як то кажуть, волосся сивіє, а голова шаліє. Вражений неймовірною красою дівчини, відразу ж наказав збиратися в дорогу. А місяць був такий невдалий для весілля, хто ж в січні одружується?
Однак весілля в Заліссі все одно нашвидкуруч справили. І з посагом, торбами, подарунками відправив князь Біловод свою улюблену донечку в далеке Підгір’я. Їхали довго, тижнів зо два, зупинялися вже де траплялося. Молоде подружжя їхало порізно та в дорозі майже не спілкувалися. Княгиня Зореслава взагалі відлюдькувата була. Де зупинялися в заїжджих дворах, зараз же зачиниться сама в своїй кімнаті й нікого не пускає. Дивна вона була, певно, й справді відьма.
Тож коли ворота розчахнулися й на подвір’я залетіла валка охоронців, супровідників з обозом у чимало саней, жодних хороших очікувань щодо молодої княгині ніхто не мав.
Сіре небо з подекуди сизими хмарами віщувало про те, що скоро закрутить свій шалений танок нестримна віхола. Тож старий князь на радощах, що додому вчасно дісталися, та й бажаючи швидше опинитися в теплому домі, представив спішно Зореславу дітям, двом дорослим парубкам та юній дівчині:
- Сини мої, Устино, це жінка моя Зореслава. Поважайте і любіть її, як рідну мати.
Новоприбула матінка, вся закутана в хутро, стиха слова вітання промовила й зміряла поглядом високий добротний дім, де тепер вже стала господинею.
- Ось княгиня ваша, шануйте її і слухайте у всьому, - гучно крикнув князь на все подвір’я, звертаючись одночасно до всіх.
Посхиляли голови, поклонилися та й нишком перешіптуватися почали. Бо й начебто зловісно хмарне небо попереджало, що з цим прибуттям розмірене й тихе життя князівства закінчиться. Ох, щось недобре привезла в Підгір’я нова княгиня.
Любі мої читачі! Вітаю вас на сторінках моєї нової історії. Оновлення будуть через день. Сподіваюся, ми разом пройдемо цей нелегкий шлях головних героїв до щастя.