Прірва млосного серцепаду

Через півроку після розлучення я зустрів її - дівчину, яку навіть моя мати називала найгарнішою з усіх, кого вона будь-коли бачила біля мене. Звали її Наталя і мала вона 19 років, а ще - зовсім маленького сина, прижитого од некоханого чоловіка. Власне, саме з цієї історії я й хочу розпочати свою сердечну сповідь - у всіх деталях та подробицях, на межі усіх можливих одкровень.
Трапилося це ранньої весни. Якось увечері, я їхав машиною додому. Раптом, на одній із зупинок, помітив підняту угору жіночу руку. Як і завжди у таких випадках, я зупинився:
- Підвезіть, будь ласка, на Восьме березня...Вже змерзли з подругою чекати автобуса, а його все немає, може й зовсім не буде...
- Та прошу, сідайте, тільки щось я не чув такої вулиці у нашому місті.
- Ми покажемо...
Поїхали. Поруч зі мною усілася зовсім молода дівчина. Обличчя я ще не розгледів як слід, але вже відчув неабияке внутрішнє хвилювання од її присутності. Коли ж на одному з перехресть, де я зупинився на світлофорі, світло вихопило з напівтемряви те казково-прекрасне обличчя, я миттєво ніби поринув у прірву якогось лагідного й млосного чуттєвого серцепаду. 
- Мене звати Неля, а біля вас - Наталя, - обізвалася молода жінка ззаду. Її я розгледів ще на зупинці. Вона була, вочевидь, моєю ровесницею - років 27-28, не більше. Мені ж нещодавно виповнилося 29-ть. 
- А я - Олександр, для друзів і гарних дівчат - просто Саша.
Тож, знайомство відбулося - доволі легко й невимушено. 
- Дякую, що ти зупинився, - раптово озвалася моя чарівна сусідка по машині, - бо я й дійсно дуже змерзла.
Її голос - м'який, теплий і лагідний цілком відповідав невгамовно привабливий зовнішності. Те, що вона звернулася до мене на "ти", тільки додало їй шарму в моїх очах. Треба одразу сказати, що виглядав я теж досить молодо - років на 22-23, не більше. Про це мені завжди казали усі оточуючі.  
Врешті-решт, трохи попетлявши, ми під'їхали до якогось погано освітленого будинку у районі, де поруч з Дніпром затишно примостився приватний сектор. Неля прудко вискочила і пішла до хати взнавати що й до чого. Ми з Наталею теж вилізли з машини і опинилися поруч одне від одного. Я відчував неабиякий душевний     трепіт од її чаруючого личка, од її м'яких граційних рухів, од її стрункої постави. По правді сказати, я ще ніколи в житті не зустрічав такої красуні. Її великі карі очі світилися якимись дивовижними чарами небаченої спокусливості. У їхніх теплих вогниках іскрився природній розум, вочевидь, дуже гострий і ще ніким не осягнутий у повній мірі. Найменше у світі мені зараз хотілося ось так просто й фатально відпустити її од себе і, скорше за все - втратити назавжди.
- Слухай, тобі обов'язково треба йти до цього гадюшника? 
- Та ні, я тут навіть нікого не знаю, це якісь Нельчині знайомі. Ми були на дні народженні у її однокласниці, вийшли звідти, а їй показалося замало вина і пригод, тож вона й запропонувала поїхати сюди, де завжди, як вона сказала, їй раді. А хто тут, і що тут - я не знаю...
- Наталю, давай зараз ти відпросишся у Нельки, а я дам їй грошей на таксі, щоби вона мала як повернутися додому. Поїдемо скупимося десь - вибереш сама усе, що захочеш, і постоїмо трохи на набережній поспілкуємося. Мені, якщо чесно, дуже хочеться взнати про тебе якомога більше.
- Ну що ж, я спробую...
Менше ніж за годину, ми стояли на березі Дніпра недалеко од дамби, якою Кременчук відгородився від річки. Поруч сяяли ліхтарі Придніпровського парку. Під їхнім освітленням ми розложили на капоті машини нехитрий скарб, що його Наталя вибрала у нічному кіоску. 
- Я вже сто років не гуляла, - розповідала мені дівчина. - Зараз мама у відпустці, тож вона й випхала мене провітритися, а сама сидить з малим.
- Скільки твоєму синочку?
- У січні виповнився рік. Його звати Дімка.
- А батько де?
- Він у армії. Ми оженилися по зальоту, хоча я Віталіка й не любила. Та так вже трапилося. Я кохала його друга Сергія, зустрічалася з ним майже два роки. Та він як поїхав до свого батька у Воркуту, так і пропав - жодного дзвінка, чи листа. Кажуть, там у них якийсь непоганий бізнес, напевне мій красунчик втратив голову од грошей і од усіх принад, що вони дають...
Я не відчув у її голосі ноток якогось щирого смутку, напевне, час вже зробив свою справу. Ми просиділи з нею в машині до самого ранку. Той світанок я пам'ятаю й понині. Кожен його промінчик був просякнутий теплою ніжністю дівочої вроди, кожен звук нагадував щирі мелодії Наталчиного голосочку. То був момент абсолютного щирого щастя, яких трапляється не так вже й багато у нашому житті...