Вогонь зневіри

Крики лунають на все село. Люди тікають і верещать. На село напав один з вовків і він вже вбив старого управителя.
 -Тікайте геть!- ось що було чути в селі. Прокинувшись я зовсім не розумів, що відбувається. Я подивився на село і в моїх очах заграло полум'я. Моє серце обливалося вогнем, а тіло рвалося до людей. Неймовірна кількість сил переповнювала мене і мої ноги неначе почали горіти. Я щодуху погнавсь до села і вже через кілька десятків метрів відчув, що біжу на чотирьох... лапах? Щойно як я спустився в долину, я відчув запах крові. Люди були огорнені в покривало страху і мені це подобалось. Всі тікали від мене, боялися і Я ВІДЧУВАВ СВОЮ ПЕРЕВАГУ НАД НИМИ. Я почав бігати за кожним, хто перетинав мою дорогу і насолоджувався його криками. І тут... Я зустрів його, вовка. Я відступив назад і волосся на мені стало дибки. 
-Їх двоє!!!,- пролунав голос якогось чоловіка,- тікайте!
Мені знадобилося кілька митей, щоб зрозуміти, що я такий самий, як і він...  Він грізно дивився на мене і гарчав, намагаючись налякати. Я відсахнувся і відійшов далі. Щодуху погнав назад. І він рвонув за мною, неначе скажений. Крики людей не стихали, мені почало це набридати і я накинувся на якогось чоловіка, збив його з ніг. Вовк, що біг позаду мене напевно розірвав його, бо чолов'яга вже не видавав ні звуку. І я зрозумів, що мені треба робити, щоб люди стихли. Треба їх вбивати. Я збивав з ніг усіх підряд, щоб той вовк вбивав їх. Ми неначе стали командою. Лише одне питання: чому люди ще не сховалися? Наше вторгнення тривало вже достатньо довго і в них було достатньо часу, щоб знайти прихисток. Відповідь простіша, ніж здається. Люди - це вівці, їм постійно треба вказувати, що їм робити. Управителя було вбито, відповідно ніхто їм не сказав сховатися в церкві, чи хоча б замкнутися в своїх домівках. Виявляється, як мало треба, щоб люди  стали полоненими страху і відчаю... Створити критичну ситуацію і вбити лідера. Я більшу частину життя прожив самітником і був сам собі лідером. Мої мізки достатньо розвинені, щоб скласти план дій на випадок непередбаченого лиха. Це все є результатом того, що люди повністю залежні від управителя і більшість з них не здатні самостійно зробити дію, яка трохи відрізняється від повсякденної. 
 Я вже розслабився і почав бігти повільніше, як відчув пекучий біль в правій задній лапі. Поки я вважав того вовка командою, той вважав мене забавкою, здобиччю. Я впав додолу, відчув, що знову в людській подобі. Люди мовчки на мене дивилися і лупали очима, ніяк не могли второпати що сталося. Допоки Вовк повільно і гордовито підходив до мене я намагався усвідомити як працює моє перевтілення. І я зрозумів! Значить, моє людське тіло просто вкривається оболонкою, як по своїй природі нагадує вовка. Отже весь мій одяг, і речі, які були на мені до перевтілення досі на мені! Ніж! Мій срібний ніж досі у піхвах. Він досі зі мною. Мені лишається чекати. Звір вже наді мною і я очікую вдалий момент для удару. І ось. Його сталева лапа вже на моїх грудях. Мені стало важче дихати, але не рухатись. Одна мить і... Срібний ніж в тілі цього чудовиська. Він несамовито залаяв і запищав. Втратити пильність в кінці, перед фіналом, майже завжди тотожно до поразки.
 А люди-вівці вже перестали кричати, метушитися. Вони забрали мене і віднесли до церкви. І як не дивно, я знову заснув. Розбудили мене вже знайомі крики. Селяни вибрали лідера. Він урочисто пообіцяв жителям миру і свободи від страху. Сказав, що вовкам немає місця в цьому світі. Всі подивилися на мене. І я вже знав, що це значить. Якщо пастух сказав іти туди, то вівці підуть. І люди пішли на мене з криками і злістю, образою і відразою, але очі їхні були пустими, неначе вони неживі. І варто було мені спробувати перетворитися на звіра, як гострі вила, сокири і каміння летіли в мою сторону. Ну ж і вечір... І знову я біжу по долині, і вже мав би підійматися до свого пагорба, зайти до себе в хатину і впасти у крісло без сил, як побачив, що я вже більше ніколи цього не зроблю. Від моєї хати лишився лиш кам'яний фундамент і пара навпіл тріснутих шибок з вікна. Кам'яна покрівля потріскалась від температури, яку спричинив вогонь і останні дошки моєї хати догорали прямо на мох очах...