Очі, мов кров

Похмурий ранок починався з дощу. Сірі хмари, як важкі кам’яні брили, нависали над горами, загрожуючи розчавити все живе. Дощ барабанив по кам'яній покрівлі мого будинку, перетворюючи його на примарний музичний інструмент. У цьому забутому краю, де туман клубився, мов дим від невидимого вогню, все навіювало відчуття безвиході.

Мій дім стояв на межі прірви, звідки відкривався вид на долини, які завжди здавалися примарними. Усе навколо нагадувало застиглу картину руїни: мертві дерева, чиї гілки здіймалися до неба, наче руки потопельників, скелі, що нагадували розвалені фортеці, і холодний вітер, що виривався з ущелин, мов передсмертний подих світу.

З першими звуками ранку я встав із ліжка, втомленого і жорсткого, ніби воно теж втратило сили. У руці, як завжди, рушниця, яку я тримав ближче за молитву. Вийшовши з дому, я перевірив пастки. Сьогодні в них не було нічого. Ні мертвого вовка, ні зламаних кілків. Вітер навіював думки, що це затишшя перед бурею, і мене переслідувало відчуття, ніби за мною хтось спостерігає.

Старе село, де я інколи з’являвся, виглядало покинутим навіть вдень. Кам’яні будинки, вкриті мохом, наче хотіли злитися з землею. У кожному домі був хоча б один срібний ніж і срібна підкова над дверима. Селяни уникали мене. Вони дивилися з вікон, але ні на крок не підходили. Лише старшина, сивий і зморшкуватий, зібрав кількох людей у церкві. Там, при світлі тьмяних свічок, його голос прозвучав, як останній удар дзвону:
— Цієї ночі Червоний Місяць підніметься над горами. Усі повинні бути в сховищі. Не виходьте на вулицю, якщо хочете жити.

Ця ніч була особливою. Вони ставали сильнішими, хитрішими, жорстокішими. Я знав це краще за всіх, бо відчував, як кров, що тече в моїх жилах, починала вирувати.

Сутінки спустилися, і природа затихла, немов сама земля боялася дихати. Гілки дерев хрустіли під натиском вітру, а вороння, кружляючи над хатою, не замовкало, мовби передчувало трагедію.

Я сидів у кріслі біля каміна, тримаючи рушницю з єдиним срібним патроном, який міг дати мені шанс вижити. Срібний ніж, затиснутий у руці, тремтів разом зі мною. Раптом я почув хрускіт. Спочатку тихий, як тріск зламаної гілки, а потім гучніший, мов удари чогось важкого об землю. У вікні з'явилися двоє очей. Червоні, як свіжа кров, вони горіли в темряві, пронизуючи мене наскрізь. Рик, що долинув звідти, здавалося, розірвав саме повітря. Звір був неподалік. Його дихання, гаряче і важке, вже ледь відділяло мене від смерті.

Раптовий удар вікна змусив мене здригнутися. Скло розлетілося в друзки, а вітер увірвався до хати, зносячи все на своєму шляху. Я підняв рушницю, намагаючись влучити, але пальці зраджували мене, здавалося, самі тремтіли від страху.

Раптом звір опинився переді мною. Його постать заповнила весь простір, а чорне хутро виблискувало в світлі місяця. Я відчув як його гаряче дихання обпікає моє обличчя. Його зуби блищали, мов леза, а кігті, гострі як ножі, були спрямовані прямо на мене. Я спробував підвестися, але ноги не слухалися. Я знову впав.

Звір загарчав, і цей звук був схожий на грім, що зруйнував усі мої спроби зібратися з духом. Він нахилився ближче, і його кігті пройшлися по моїй шиї . Я бачив його очі — людські на вигляд, але нелюдські в жорстості.

У відчаї я схопив срібний ніж і встромив його в тіло створінню. Вовк завив так голосно, що у мене заклало вуха, але він не відступав. Удар лапою по обличчю змусив мене впасти. Темрява охопила мене, і останнє, що я почув, — це його рик, що злився з ураганним свистом вітру...

Коли я прокинувся, природа вже прокидалася разом зі мною. Але я знав, що більше ніколи не буду таким, як раніше. Моя хата була залита кров'ю і нестерпно смерділа собакою. Кривава стежина простяглася через все моє невелике подвір'я я обірвалась там, де мала би бути пастка для цих істот. Пройшовши кілька метрів, я впав без сил і мої мязи почали розчавлювати мене самого. Я знову впав без свідомості і прокинувся аж увечері...