Замість епілога

Спалахи фотокамер засліплювали очі, а важка кришталева статуетка “Книга року ВВС 2021” у моїх руках приємно віддавала холодом. Сцена Мистецького Арсеналу, повний зал журналістів, видавців і критиків, які аплодували мені стоячи.

Мій новий роман “Сповідь (не)святого Валентина” став головним бестселером року. Критики в один голос називали його “вершиною українського психологічного трилера”, “безжальним розтином людської маніпулятивності” та “тривожно детальним зануренням у темряву, яке лякає своєю реалістичністю”. Вони захоплювалися тим, як тонко я, як авторка, прописала мотиви головного героя – серійного вбивці, що вирізав серця у своїх жертв на День закоханих, і дивувалися, звідки в мені стільки знання анатомії злочину. А я просто дивилася в об’єктиви телекамер і посміхалася своєю найспокійнішою посмішкою.

– Пані Віро! – вигукнув хтось із першого ряду, протягуючи мікрофон. – Ваша книга лякає своєю деталізацією! Відкрийте таємницю: як вам вдалося створити настільки переконливий і моторошний образ головного героя? Звідки ви черпали натхнення?

Я злегка нахилилася до мікрофона, відчуваючи, як під вечірньою сукнею торкається шкіри той самий латунний ключик, який я тепер носила на тонкій золотій цепочці як талісман.

– Знаєте, – м’яко мовила я, і зал миттєво затих, вбираючи кожне моє слово, – найкращі сюжети нам дарує саме життя. Іноді для того, щоб написати ідеального лиходія, не потрібно нічого вигадувати. Достатньо просто пильно придивитися до того, хто щодня готує вам каву вранці, вгадує всі ваші бажання й клянеться в неземному коханні.

Залом прокотилася хвиля сміху – публіка сприйняла це як черговий влучний афоризм відомої письменниці. Ніхто в цьому залі, ніхто в усій країні не знав, що під виглядом художньої вигадки я видала справжню “Сповідь” мого “несвятого” співмешканця. 

Звісно ж я змінила імена, локації та деякі деталі, зберігши при цьому кожну деталь його злочинів, кожну психологічну пастку та кожну згадку про його замуровану в гіпсі “колекцію”. Частини, присвяченої мені, теж у книзі не було. Та й кінець додумала зовсім інший. Книжкового Валентина його заарештували і засудили до довічного ув’язнення. Більшість тіл знайшли. А гіпсові статуетки з “колекції” з реальними серцями всередині та зошити зі “Сповіді” стали головними речовими доказами у справі, адже підтвердили причетність Валентина до всіх убивств. Після завершення суду родичі загиблих нарешті змогли забрати останки дівчат і поховати їх з гідністю. 

Не обійшлося і без власної, некнижкової драми. Поліція почала розслідування раптового зникнення мого літературного менеджера та чоловіка (як-не-як ми з ним жили в цивільному шлюбі вісім років). Я сама першою прибігла до відділку з заплаканими очима. Який трагізм! Яка гучна сюжетна драма! Валентин, мій промінчик світла, зник безвісти у День закоханих!

Офіційно слідство так нічого й не знайшло. А тіло... тіло давно й надійно спочивало на покинутому пустирі за старим дачним кооперативом.

Для всієї країни я залишилася тужливою музою, яка втратила коханого чоловіка, але знайшла в собі сили трансформувати цей біль у мистецтво.

Після церемонії був шумний фуршет. До мене підходили видавці, колеги по цеху, критики. Усі висловлювали захоплення, тиснули руку й пропонували нові контракти. Я усміхалася, кивала, відповідала завченими фразами й робила дрібні ковтки з келиха шампанського. Але в якийсь момент гамір залу почав тиснути на скроні.

Я вирішила, що пора їхати додому. Моя квартира (у минулому наша з Валентином) уже чекала на мене.

Після тієї фатальної ночі на дачі я більше не могла залишати цей простір таким, яким його створив він. Мені потрібно було повністю позбутися його присутності. Отримавши перші серйозні гонорари, я винайняла професійного дизайнера й перетворила похмуре помешкання на справжню оазу для письменниці: світлі тони, багато повітря, м’які текстури та панорамні книжкові стелажі. І головне – жодного натяку на минуле.

Його жахливу “колекцію” я винесла з дому. Під покровом ночі я закопала ті гіпсові статуетки на тому ж старому сільському цвинтарі, де нещодавно поховала Валентина. Тільки так дівчата з його щоденників нарешті змогли знайти довгоочікуваний спокій під освяченою землею…

…Повернувшись із галасливої церемонії, я зняла вечірню сукню, прийняла гарячу ванну, вдягла зручний шовковий халат і налила собі келих сухого червоного вина. Ввімкнувши щось із класики, я повільно опустилася у глибоке крісло біля вікна і перевела погляд на гіпсову статуетку Купідона, що стояла на журнальному столику поряд.

Я провела пальцями по її вигинах, прокруючи в голові останні десять років мого життя. Цей Амур був моєю особистою іронією. Колись Валентин упевнено замуровував спогади про своїх дівчат у гіпсові фігурки, залишаючи за собою холодний слід чужих зламаних доль. Він вважав себе єдиним майстром у цій грі. 

Але він навіть і не підозрював, що я стану його найкращою ученицею. Адже ніхто й не здогадувався, що всередині цього Купідона, спочивало справжнє серце мого “несвятого” Валентина…

Він хотів стати моїм єдиним режисером і натхненником. А замість цього назавжди залишиться моїм головним шедевром…

Кінець

Шановні читачі! Дякую, що пройшли цей темний шлях разом із моїм несвятим Валентином. Створення історії, де межа між мисливцем і жертвою розмита, вимагало чимало зусиль, і сподіваюся, що фінал змусив ваше серце битися частіше.