Валентин (з особистого щоденника Віри Темної)

От дурепа. І не хотіла ж закохуватись. І відчувала в ньому цю темряву. Та й щодня книги про таких як він пишу, а тут не вгледіла і піддалася. От хто я після цього?

…А він вмів зачарувати. Вгадував всі мої бажання, створював затишок, потихеньку розставляючи пастки, а я йшла в них, як загнана овечка на убій. Після стількох років спільного життя я так звикла до цього комфорту, до його підтримки, що й не зчулася, як він став моїм всесвітом. Принаймні допоки я не знайшла його “Сповідь”. І все через безглузду випадковість.

Валентин вже працював моїм менеджером і поїхав до Києва на два дні, щоб узгодити деталі нового книжкового туру та вибивати додатковий наклад для видавництва. 

Я шукала свій старий нотатник з начерками, який, як мені здавалося, випадково завалився за книжковий стелаж. Адже я часто клала туди свої рукописи та іншу писанину. Потягнулася на верхню полицю, проводячи рукою по глибокому дерев’яному карнизу, і раптом мої пальці зачепили щось холодне й металеве. Це був маленький латунний ключик із химерним різьбленням.

Я здивовано зняла його й кілька секунд просто тримала на долоні. У нашій квартирі все завжди було прозорим, розкладеним по поличках, підпорядкованим суворій логіці. Але цей ключ виглядав занадто вагомо для звичайної дрібнички. І чому схований?

Моє письменницьке чуття, яке я роками тренувала на вигадуванні детективних сюжетів, миттєво спрацювало. Я обвела поглядом кімнату й зупинилася на його письмовому столі. Нижче робочої поверхні ховався єдиний зачинений секційний відсік. Валентин колись казав, що там просто зберігаються старі документи та чернетки з його колишньої роботи. Я підійшла до столу і без зайвих докорів сумління потягнулася до замкової щілини. Ключ легко увійшов у свердловину, а замок м’яко клацнув. Що ж, подумала тоді я, не схоже, що його довго не відкривали. 

Цікавість взяла своє, і я повільно потягнула ручку на себе. Там не було жодних звітів чи робочих паперів. Натомість на дні акуратними стопками лежали звичайні зошити з чорною палітуркою та декілька дивних, на мій смак, статуеток, що ніяк не гармоніювали між собою. Кожен з зошитів мав власну назву, що складалася з жіночого імені та року. Я одразу ж подумала, що Валентин вирішив написати мемуари про свої походеньки в бурхливій юності, а потім побачила і своє ім’я. Звісно ж, я не втрималася, щоб не почитати, що ж такого цей “ловелас” про мене понаписував. І все б нічого, якби не одне речення, яке змусило мене таки відкрити й інші зошити.

Валентин писав: “Саму колекцію, до речі, як і мої особисті щоденники “Сповіді” довелося заховати в одній з шухляд мого письмового столу, яка зачинялася на ключ. Я розумів: якщо Віра з її гострим розумом і письменницькою спостережливістю натрапить на ці папери, наша ледь збудована довіра розлетиться на друзки. А я одразу ж опинюся за гратами.”

“ЗА ГРАТАМИ…” – почало пульсувати у моїй голові. Чому за гратами? Що він таке накоїв? І чому його колекція захована від сторонніх очей, а не стоїть на видноті?

І тоді я почала гортати зошити один за одним. Навіть не так. Я почала їх вивчати. Жити ними. З жахом пробиралася крізь рядки про його перше кохання  – Валентину та її колишнього хлопця Сашка, якому не пощастило стати на заваді мого “коханого”. Сторінка за сторінкою я вбирала сухі факти про її “легковажну” подругу Анастасію та “невдалу” поїздку в Карпати, де ту буцімто розірвав ведмідь. З холодним заціпенінням зчитувала деталі про “Чорного Ангела” з її більше ніж подругою, Сніжаною, які ледве не вивели його на чисту воду, та загинули від його рук. Затамувавши подих, слідкувала за розвитком подій у Бузівці та “трагічними і випадковими” смертями його ВАГІТНОЇ ДРУЖИНИ (о Господи, у нього ж була дружина!!!! Вагітна його дитиною…) та її “занадто надокучливого” брата…

Катерина… Світлана… Людмила… Камелія… Любов… І нарешті Надія… І частина їхніх сердець, замурована у статуетках його колекції. Я взяла одну з них в руки і мене накрила хвиля нудоти. Я ледь добігла до ванної кімнати і випорожнила вміст шлунку в унітаз.

Що це таке? Що я щойно прочитала???? Мій розум відмовлявся це сприймати. Це були не спогади університетського “казанови”. Це була сповідь СЕРІЙНОГО ВБИВЦІ! Людина, яка готувала мені каву вранці, поправляла ковдру й так ніжно опікувалася мною та моєю кар’єрою, була монстром. Справжнім, кривавим монстром з людським обличчям.

Я сиділа на кахляній підлозі ванної, прихилившись спиною до стіни,  і моє тіло дрібно тремтіло. Куди поділася моя письменницька витримка? Де той гострий аналітичний розум, яким я так пишалася? Я ж щодня писала романи про деструктивні психотипи, аналізувала мотиви злочинців, гралася з темрявою на папері! А примудрилася не помітити абсолютне зло у власному ліжку!

Далі ж прийшло ще одне усвідомлення. У нього є зошит і з моїм іменем! І хоча поки що там нічого не йдеться про те, що він хоче зі мною щось зробити, де гарантії, що це не питання часу??? Де гарантії, що я не стану черговим екземпляром в його колекції???

 Так, ми живемо вже понад вісім років разом і я не помічала за ним чогось дивного. Однак його попередні жертви теж нічого не підозрювали. Ті, чиї серця були свого часу забальзамовані у соленому розчині та замуровані всередині старих та безглуздих гіпсових статуеток.

Я повернулася до кімнати, намагаючись не дивитися на них, адже тепер вони здавалися мені справжніми надгробками. Мені хотілося негайно зібрати речі, викликати поліцію, бігти якнайдалі з цієї квартири-пастки. Але зупинив тверезий та холодний страх.