Ця “поразка” у ресторані стала для мене тверезим душем. Я зробив висновки й кардинально змінив тактику. Більше жодних лобових атак, гучних слів, романтичних жестів чи розмов про майбутнє. Якщо Віра боїться пасток і шаблонів, то я дам їй повну ілюзію свободи.
Я перестав наполягати, запитувати про плани чи показувати свою прив’язаність. Натомість я почав непомітно вибудовувати навколо неї простір, із якого їй просто не хотілося б йти.
Моя квартира поступово перетворювалася на її ідеальний притулок. Я запам’ятовував найменші дрібниці: яку саме каву вона п’є вранці, при якому освітленні їй найзручніше писати, яка температура має бути в кімнаті, щоб її пальці не мерзли за клавіатурою. Коли вона приїжджала з чергового книжкового туру чи зустрічі з видавництвом, виснажена й роздратована, на неї чекала абсолютна тиша, гарячий обід і робочий стіл, до якого ніхто не торкався. Я став для неї ідеальним тилом. Таким собі ненав’язливим, але й незамінним.
Якщо вона хотіла мовчати – ми мовчали годинами. Якщо прагнула дискусій – я був цікавим співрозмовником, якому завжди було що сказати. Я більше не намагався її підкорити. Натомість я зробив так, щоб її життя в моїй квартирі стало комфортнішим за життя будь-де інше.
Перші результати з’явилися вже влітку. Вона почала залишати в мене свої речі не на дні валізи, а в моїй шафі. Потім на робочому столі з’явилися її улюблені ручки й підставка під ноутбук. Замість кількох днів вона залишалася на тижні.
А до кінця 2011 року межа між її “приїздами” та “життям тут” остаточно розмилася. Одного січневого вечора 2012-го, розвантажуючи чергову коробку з її книжками, які вона попросила забрати з пошти, Віра просто мовила поміж іншим:
– Здається, орендувати житло деінде вже немає жодного сенсу. Тож, якщо ти не проти, я переїду жити до тебе.
Я лише мовчки кивнув у знак згоди. Хоча в душі мене накрила справжня ейфорія. Звісно, показувати це Вірі було б справжньою дурістю.
Так, після двох років норовлива письменниця Віра Темна оселилася під моїм дахом.
Спільне побутове життя текло спокійно й розмірено, але я не збирався зупинятися на досягнутому. Я розумів: щоб утримати таку жінку поруч, затишного побуту замало. Мені потрібно було стати для неї чимось більшим.
Тож я почав глибше занурюватися в її творчий світ. Щовечора, коли Віра залишала на краю столу нові сторінки рукопису, я першим вичитував їх. А вона, як не дивно, і не була проти.
– Валентине, як тобі ця сцена в підвалі? – запитала вона якось за вечірнім чаєм, втомившись від “шліфування” чергового розділу. – Слідчий надто швидко викриває маніпулятора?
– Слідчий діє переконливо, Віро, – спокійно відповів я, розглядаючи її чернетку. – Але сам злочинець так легко не здасться. Людина, яка звикла володарювати чужими емоціями, грає до кінця. Вона плутатиме сліди, навіть коли її затиснуть у глухий кут. Дай йому більше фальшивого каяття – це розмиє фокус слідчого.
Вона примружилася, кілька секунд обдумувала мої слова, а потім мовчки взяла ручку й внесла правки. Мої поради щодо психології персонажів були точними, бо я знав природу темряви зсередини. А мої підказки щодо промоції її нових книг – як правильно будувати презентації, формувати інтригу для преси та вибудовувати бренд – давали реальний результат. Не дарма ж я навчався в університеті на менеджера та вчився маркетингу?! От і навички стали у пригоді.
Віра все частіше прислухалася до моєї думки. Я став для неї не лише співмешканцем та коханцем, а й першим критиком, редактором і стратегом.
Одного вечора, після тривалого телефонного дзвінка з видавництвом, де вона роздратовано відстоювала умови нового контракту, Віра важко зітхнула і подивилася на мене з дивною посмішкою.
– Ці перемовини вбивають весь мій творчий запал, – мовила вона, підходячи до мого робочого столу. – Ненавиджу фінансовий бік моєї роботи! Валентине, ти знаєш мої тексти краще за будь-якого редактора. Та й з людьми ти домовляєшся майстерно.
Я мовчав, киваючи, та очікував на наступну її репліку, а вона не забарилася:
– Стань моїм літературним менеджером. Візьми на себе всі контракти, презентації та фінанси. Я хочу просто писати і не хвилюватися більше ні про що.
– Я думав, ти ніколи не попросиш, – лишень й сказав я, посміхнувшись.