7

З кожним місяцем наші стосунки з Вірою ставали все більше схожими на справжні зрілі стосунки. Я піймав себе на думці, що більше не уявляю своєї квартири без її речей, її книги на нічному столику та тихого шелесту сторінок вечорами, без якого тепер просто неможливо заснути. У моїй голові вперше в житті почали визрівати зовсім нові думки – про родину, про офіційний шлюб, про спільне майбутнє. Звісно ж дітей я так і не хотів, але ж і Віра їх мати не могла, що робило її кандидатуру в потенційні наречені ще привабливішою для мене. Я вже було почав підготовку до освідчення, та все розставив на свої місця один звичайний січневий вечір. 

Ми сиділи на дивані, Віра робила правки у своєму рукописі, а на екрані мого новенького телевізора крутилися блоки новин і місцевої реклами. Раптом там з’явилася дівчина у пишній білій сукні. Вона кружляла під сентиментальну музику, рекламуючи місцевий салон для наречених “Ідеаль”.

Я затримав погляд на екрані й злегка посміхнувся, підбираючи слова, щоб обережно підвести розмову до того, що крутилося в голові вже кілька тижнів. Але не встиг мовити й слова. Віра відклала свої аркуші, глянула на телевізор і зверхньо фиркнула.

– Яке ж це безглузде марнославство, – мовила вона холодно.

Я здивовано повернувся до неї:

– Ти про рекламу?

– Я про весь цей цирк, Валентине, – вона підтягнула ноги під себе й перевела на мене свій проникливий погляд. – Ти тільки вдумайся: люди витрачають місяці марних клопотів і цілі статки на те, щоб вдягти біле ганчір’я, прокрокувати під фальшивий марш. І все це заради банального штампа в документі. Навіщо? Щоб довести суспільству, що вони володіють одне одним? Чи щоб заспокоїти власний страх самотності?

– Ну... для багатьох це символ серйозності намірів, Віруню, – обережно мовив я. – Офіційний статус, певна відповідальність.

– Статус? – вона іронічно посміхнулася. – Відповідальність або є між двома людьми, або її немає. Ніякий штамп у паспорті не втримає людину, якщо вона вирішить піти, і ніяка сукня з фатою не зробить стосунки глибшими. Весілля – це просто вистава для родичів і дешева ілюзія безпеки. Я не збираюся грати роль нареченої ні для кого й ніколи. 

– А як же довготривалі стосунки? Родина? – не здавався я.

– Родина? Ха! Людина або зі мною, або ні. За руки нікого не збираюся хапати, та й сама цього не люблю. Ми вдвох, поки хочемо бути вдвох. Ні днем пізніше.

Промовивши останню фразу, вона знову взяла до рук свій рукопис і заглибилася в читання. А я мовчки вимкнув телевізор і замислився. Ми ж вже стільки часу разом. Та вона все тримає між нами дистанцію. 

Потрібен якийсь жест, щоб Віра нарешті розкрилася, впустила мене всередину. Стіни, якими б прозорими не були, вона таки збудувала. А я ж стільки часу хотів їх зруйнувати, натомість б’юся об них головою. І що ще треба, щоб моя половинка (а саме такою я почав її вважати), відчула себе коханою? Стоп? Коханою… Але ж я ніколи не говорив їй, що кохаю. Можливо, в цьому проблема? Треба сказати про кохання! І якомога швидше!

Напередодні 14 лютого я був охоплений справжнім гарячковим азартом. Мені здавалося, що я знайшов той самий універсальний ключ, який нарешті відімкне її внутрішній замок. Якщо вона ненавидить бутафорію, то щире почуття точно не зможе знецінити.

Я забронював столик у найкращому ресторані міста, замовив вишукані страви й відмовився від банальних червоних троянд, обравши стриманий, елегантний букет білих фрезій. Усе було сплановано до дрібниць, від тихої живої музики до витончених страв з меню.

Коли подали полуничний тірамісу, я відклав десертну ложечку, глибоко вдихнув і взяв Віру за руку. Вона не відсмикнула долоню, але її погляд одразу став настороженим і уважним.

– Віруню... – мовив я, змушуючи свій голос звучати максимально щиро й впевнено. – Ми вже стільки місяців разом. За цей час ти змінила моє життя, витягла мене з темряви. Я довго намагався підібрати правильні слова, але зрозумів одне. Стіни між нами зникнуть лише тоді, коли я буду повністю відвертим. Я кохаю тебе. Вперше в житті я кажу це абсолютно свідомо.

Я завмер, очікуючи її реакції. Але те, що сталося далі, застало мене зненацька.

Віра повільно витягла свою руку з моєї долоні, спираючись ліктями на стіл. На її обличчі з’явилося розчарування.

– День святого Валентина, полуничний десерт і зізнання в коханні від чоловіка на ім’я Валентин... – вона злегка похитала головою, іронічно посміхнувшись. – Боже, яка банальщина! Ти справді не вигадав нічого кращого, ніж освідчитися мені у коханні саме сьогодні? В це банальне, штучно створене маркетологами свято?

Моє серце болісно стиснулося, а обличчя обпекла хвиля гарячого сорому.

– Віруню, але ж це мої справжні почуття! – гарячково заперечив я.

– Це не почуття, це прагнення загнати нас у черговий зрозумілий сценарій в твоїй голові, – спокійно відповіла вона, розчаровано хитаючи головою. – Ти знову мислиш шаблонами. Мені здавалося, ми переросли цей дешевий фастфуд для емоцій. Не треба наліплювати ярлики на те, що ми маємо. Це знецінює реальність.

Вона спокійно взяла десертну виделку й відламала шматочок десерту.

– А ось тірамісу у них дійсно відмінний, – додала, посміхаючись, ніби нічого не сталося.