6

З того дня приїзди Віри до Черкас змінили свій формат. Замість звичного готельного номера вона почала зупинятися в моїй квартирі. Для мене це був неабиякий крок, адже у свій простір до неї я не пускав нікого. Мене перестали хвилювати сусіди, на другий план відійшла філософія самотності. Тепер я хотів мати повноцінні стосунки. Дорослі стосунки, які не закінчилися б поповненням моєї колекції.

Саму колекцію, до речі, як і мої особисті щоденники “Сповіді” довелося заховати в одній з шухляд мого письмового столу, яка зачинялася на ключ. Я розумів: якщо Віра з її гострим розумом і письменницькою спостережливістю натрапить на ці папери, наша ледь збудована довіра розлетиться на друзки. А я одразу ж опинюся за гратами.

Тих перших кількох днів, що вона провела у мене, вистачило, аби остаточно розмити межі нашої колишньої дистанції. Наші стосунки з платонічних неминуче переросли в інтимні.

Тієї ночі, коли все сталося вперше, я за звичкою потягнувся до тумбочки по презерватив. Віра м’яко, але впевнено перехопила мою руку й захитала головою. Я здивовано завмер, дивлячись на неї у напівтемряві кімнати.

– Віро? Тобі не здається, що це трохи необачно?

Вона лише ледь помітно посміхнулася.

– Я не можу мати дітей, Валентине. Діагноз стовідсотковий. А щодо решти... – вона провела долонею по моєму плечу, – щодо решти я тобі довіряю. Чи у мене є причини сумніватися?

– Ні, – глухо відповів я, здивований її беззастережною відвертістю.

Ніч була пристрасною, наповненою відчуттям абсолютного злиття. Мені здавалося, що в цьому пориві ми остаточно cтерли всі бар’єри. Однак, глибоко всередині мене все одно ворушився хробачок сумніву. Протягом усього процесу Віра залишалася дивно мовчазною. Вона не видала жодного звуку, жодного стогону, спостерігаючи за мною з-під напівзаплющених повік із якимось майже медитативним спокоєм, хоча її обійми були міцними, а дихання – гарячим.

Коли все скінчилося і ми лежали поруч, спостерігаючи за відблисками ліхтарів на стелі, я не втримався:

– Віро… скажи чесно… з тобою все гаразд? Мені здалося, що щось було не так.

Вона повернула до мене голову й провела долонею по моїй щоці, розвіюючи мою тривогу.

– Усе так, Валентине. Просто я не звикла проявляти свої емоції назовні. Не шукай підтексту там, де його немає.

Я обійняв її, видихнувши з полегшенням. Мені хотілося вірити її словам. Але таємничість, яка раніше так приваблювала мене у її книжках, тепер тихо поселилася в моєму власному ліжку.