5

Перша зустріч у готелі біля парку стала лише зародком наших майбутніх стосунків. Ми почали бачитися регулярно, але це не було схоже на класичний роман з оберемками квітів чи нічними зізнаннями. Адже Віра не поспішала відкриватися мені та впускати у свій простір.

Ми могли годинами блукати вечірніми вуличками Черкас або сидіти в тихих напівпорожніх кав’ярнях, обговорюючи класичну літературу, психологію злочинів, деструктивні сценарії людських стосунків і філософію вибору. З нею я міг говорити про те, про що раніше мовчав роками. Та й що гріха таїти – мої колишні навіть близько не могли зрівнятися з Вірою. Тому я все більше закохувався. Відчував, що ще трішки, і зовсім втрачу голову.

Однак, щоразу, коли я намагався скоротити дистанцію між нами, вона ставила черговий бар’єр. Ускладнювалося все і її робочим графіком. В Черкасах Віра бувала нечасто, хоча там жили її батьки та пройшло дитинство. Вона якраз їздила містами України, намагаючись популяризувати свій роман, тож побачення обмежувалися двома-трьома вихідними.

Вона не дозволяла мені проводжати її до дверей номера готелю (у батьків вона не воліла зупинятися), рідко відповідала на дзвінки в позаробочий час і ніколи не ділилася своїм минулим. Якщо я ставив надто особисті запитання, вона лише примружувала свої очі й говорила зі спокійною посмішкою:

– Не поспішай, Валентине. Ти ще не навчився жити в теперішньому моменті, а вже намагаєшся будувати майбутнє. Спершу розберися з собою.

І я почав розбиратися. Адже всередині вирувало бажання довести їй (і насамперед собі), що я – чоловік, здатний брати відповідальність за власне життя.

Я дістав свій диплом факультету менеджменту, який роками припадав пилом у шафі, і вперше за довгий час вийшов у реальний світ. Почалися виснажливі місяці співбесід. У 2010 році країна якраз потрохи оговтувалася від великої фінансової кризи, ринок перебудовувався, і працедавці шукали гнучких та стресостійких людей. Мої спроби знайти хоч якусь більш-менш престижну посаду розбивалися об жорстоку реальність і велику перерву в стажі. Але я не здавався і, щодня ввечері після роботи, знову і знову переглядав свіжі вакансії.

Нарешті, наприкінці осені, мені посміхнулася удача. Я влаштувався менеджером із продажу в компанію, яка займалася дистрибуцією побутової та офісної техніки. На той час ринок якраз переживав сплеск попиту на нові технології.

Мій асортимент складався з того, що тоді було на піку: пласкі LCD-монітори, перші доступні ноутбуки та плазмові телевізори. Для багатьох місцевих фірм і приватних покупців це були серйозні інвестиції, і їх треба було вміти правильно презентувати та переконати.

Того ж дня, коли мою кандидатуру на фірмі затвердили, я поклав заяву на звільнення Раїсі Петрівні на стіл. Завідувачка прочитала папірець, повільно підвела очі й подивилася на мене поверх оправи окулярів. У її очах читалося щире здивування.

– Валентине... ти впевнений? – тихо запитала вона. – Куди ж ти зібрався? Тут у нас хоч і невелика зарплата, зате спокійно та затишно.

– Дякую Вам за все, Раїсо Петрівно, – відповів я, і вперше за довгий час моє “дякую” звучало щиро. – Але мені час повертатися до реального життя. Засидівся я тут в цьому затишку.

Вона важко зітхнула, розписалася на заяві й побажала мені успіху. А я з головою поринув у нову для себе галузь.

Ось де мені згодилася моя колишня спостережливість. Але тепер я використовував знання людської психології не для маніпуляцій чи руйнування, а для ділових переговорів. Я вчився зчитувати справжні потреби клієнтів, відчувати сумніви вибагливих покупців і будувати діалог на довірі. Коли я вперше отримав повноцінну зарплату та чистий відсоток від успішно закритих угод, то одразу ж запросив Віру в ресторан і запропонував перенести наші стосунки на новий щабель, віддавши їй ключ від свого житла. Вона подивилася на металевий брелок, потім на мене, а тоді мовчки взяла ключ і поклала його до своєї сумочки.