8

Замість того, щоб зателефонувати Камелії одразу після “свого повернення з Києва”, я змушений був відкласти свої плани. Завідувачка бібліотеки попросила допомогти з організацією зустрічі з місцевою письменницею. Та презентувала свій новий трилер “Сповідь Водяника”.

Спочатку ця затія здавалася мені нудною. Проте, погодившись, я про всяк випадок взяв примірник книжки, аби переглянути його перед заходом. Яким же було моє здивування, коли буквально з перших сторінок сюжет повністю мене поглинув.

Історія виявилася дивовижно темною й глибокою. Вона велася від першої особи – серійного вбивці, який топив своїх жертв-жінок, щиро вірячи, що перетворює їх на власних вічних русалок. Але найхимернішою деталлю було те, що перед зануренням у воду він робив їм акуратні надрізи на шиї – “вирізав жабри”, аби його обраниці змогли дихати у його підводному царстві. Закінчувалася розповідь тим, що він сам добровільно тоне у тому ж озері, вважаючи свою місію виконаною і бажаючи потрапити у власно створений містичний світ.

Книжка була написана з моторошною деталізацією та психологічною точністю. Я читав її безперервно цілу ніч і залишився неймовірно заінтригований. Атмосфера твору так міцно захопила мій розум, що доки я не перегорнув останню сторінку, про Камелію навіть не згадав. Тепер я з неприхованим нетерпінням чекав на саму презентацію, аби на власні очі побачити жінку, яка створила цього Водяника та змогла занурити мене у його викривлене світосприйняття.

Авторка, яка писала під псевдонімом Віра Темна, виявилася симпатичною жінкою років тридцяти з хвостиком. На перший погляд у ній не було нічого видатного – проста темна сукня, зібране у вузол волосся, стильні окуляри та стримані рухи. Нагадувала вона більше якесь кліше секретарки великого боса у поважній фірмі, хіба що нічого сексуального вона не випромінювала. Однак моє перше враження змінилося одразу ж, коли вона вийшла до трибуни й розкрила книжку.

– “Вода не вбиває, вона лише приймає в обійми тих, хто готовий переродитися”, – її голос лунав тихо, але заповнював увесь напівтемний зал бібліотеки. – “Я дивився у її перелякані очі й бачив не страх. Ні, ні. Я бачив сліпу необізнаність. Вона не розуміла, що я дарую їй вічність. Лезо скальпеля м’яко торкнулося ніжної шкіри на шиї. Два акуратних, симетричних надрізи. І моя кохана тепер мала жабри. Вона вже не задихнеться в моєму підводному царстві, а стане русалкою. Ще однією моєю Аріель. Я повільно занурив її у темну, дзеркальну гладь річки. Повітря з її легень вийшло останніми сріблястими бульбашками, і на обличчі застигла посмішка. Принаймні я бачив цю посмішку. Вона була щасливою. Я зробив її щасливою…”

Я не міг відвести від Віри очей. Її голос, спокійний і водночас заворожуючий, наче заглядав у саму душу, витягуючи звідти мої найпотаємніші та найтемніші бажання.

Мене раптом пройняв холод. Авторка з такою дивовижною точністю описувала те саме відчуття абсолютного контролю над чужою долею, яке так жадав відчути я сам, ніби списала цей образ з мене. Камелія з її театральними стражданнями на мить здалася мені надто дрібною порівняно з тією темрявою, яку так граціозно випускала у світ ця письменниця.

Коли офіційна частина завершилася, а нечисленні відвідувачі розійшлися, я підійшов до столу, де Віра згортала свої папери. У моїх руках був примірник “Сповіді Водяника”.

– Підпишете для відданого читача? – мовив я, привертаючи її увагу.

Вона підвела очі, і на її обличчі промайнула ледь помітна посмішка. Взявши ручку, Віра розкрила титульну сторінку.

– Для кого? – запитала вона.

– Для Валентина, – мовив, не відриваючи від неї очей. – Знаєте, пані Віро, ваша книга вражає. Ви з такою моторошною точністю описуєте психологію людини, яка вирішує долю іншої. Що спонукає вас писати про такі жахливі речі? Звідки у вас це розуміння темного боку людської природи?

Віра зупинилася, не дописавши літеру, і повільно звела на мене свій уважний погляд. 

– У кожному з нас живе темрява, Валентине, – тихо відповіла вона, віддаючи мені книжку з розмашистим автографом. – У кожного є свій “Водяник” або свій кат. Різниця лише в тому, що більшість людей бояться навіть зиркнути у цей темний куток власної душі. А я просто знайшла безпечний спосіб реалізувати ці прагнення. Творчість – це єдине місце, де можна стати богом, не опинившись за ґратами. Краще виплеснути все на папір, аніж носити в собі, чи не так?

– Ви абсолютно праві, – вимовив я, притискаючи книжку до грудей. – Дякую вам за цю думку.

Подорож додому минула мов у тумані. Слова Віри про реалізацію темряви на папері застрягли в моїй голові, не даючи думати ні про що інше. А що як і мені створити власну “Сповідь”?